На вулиці п’ятий місяць зими. Холодно-холодно. Сніг закінчився ось лише кілька днів назад, даючи весні нарешті крихітну нагоду взяти місто у свої обійми.
Вечір. В принципі усе як завжди. Темінь приходить непомітно, тихо накриваючи місто, думки і тіла.
Чорнявка сидить на підвіконні, піджавши коліна. Такою її ніхто не впізнає, тому майже всі проходять повз. Біля неї лежить гітара. Оце лише деякі зупиняться, заграють дещо, потім будуть намагатися розговорити дівчину і підуть далі. Вона ж буде сидіти нерухомо, тихо схникуючи і бурмочячи щось під ніс. Така її душа.
Зараз чорнява зовсім не тут. Її думки полетіли десь ген туди, де все втрачає кордони, де нема чітких ліній і правил, де все тепло, чесно і затишно. Свобода. Шкода, що вона може відчувати її лише так. Шкода, що у собі вона може розібратися лише подібним шляхом. «Схоже всі бажання, це лише примари, що дають хибну ілюзію можливої здійсненності у майбутньому!».
Зажала у руці клаптики паперу. Це ті шматки у яких вона вся. У яких все, чого не можна було розповісти йому, показати. Цей лист, який напрочуд важко відправити, бо відірветься від тіла щось святе. Душа…
Відштовхнутися від підвіконня і полетіти. Вже. Прямо зараз. Так щоб всі заздрили, що людина із мрією може сягнути неба. Що в її очах палає сонце, а на губах постійно спить прохолодний вітер..
Дівчина запхнула листочки назад до конверту. Підписала адресу і поклала його поряд. Через секунду у її руках з’явилася музика. Удар за ударом. Струна за струною. Це та можливість полетіти залишаючись тут. Це та можливість розповісти про все всім, але не прямо. Можливість плакати, битися у істериці, але так щоб не було видно сліз.
Вона одягла спокійне лице і посмішку. Провела двома пальцями під очима, витерши солоні сльози і почала співати.
Сходилися люди. Вже навіть ті, хто її не знав. На підвіконні та у коридорі стояла мертва тиша слухачів. І тільки одна Чорнявка грала та співала, з кожним звуком розриваючи себе на мілкі клапті та не подаючи про це ніякого виду.
