Все зробити я встиг,
Лиш лишився єдиний
Мій непрощений гріх...
В цю останню хвилину
Різким рухом руки,
Як євангелії словом
Відлетить навіки
Мого тіла основа.
І стоїть уже кат,
Що гріхи відпускає...
І як дощ, і як град
Люд нестерпно волає.
Ось голгофа моя,
Тільки я не воскресну.
Не вернусь більше я
У подобу тілесну.
І до господа я
Не здіймусь поза хмари.
В підземеллі мені
Розглядати примари...
Лише двое очей,
Ні лиця а ні звуку,
Взяли лезо меча -
Мою смерть в свою руку.
І не страшно мені
Того блиску страшного,
Теї з тіла стіни,
Того гуркіту злого...
Так спокійно мені,
Наче страти немає...
Наче все це у сні...
Наче все це зникає...
Наче темно в очах,
Зовсім світу не видно...
І на міцних плечах
Щось з'явилось огидне,
Щось пропало..., пішло;
Так знайшло мое серце
Вічний спокій собі;-
Більш воно вже не рветься.
Так змарніла душа
Полетіла на волю,
Крізь миттевості болю
У цей світ поспіша.
І дивлюсь я тепер
З під землі на ті плечі,
Наче я не помер,
Наче всі оці речі:
Сонце,кров,голова,
Ці безликії очі,
Сміх, зів'яла трава,
Гіркі сльози дівочі,-
Марно все! Я живу !
Вам не стерти основу.
Ту основу життя,
Що несе для вас слово!
Слово правди й добра,
Слово віри та честі;
Хай летить голова
Із плечей вниз по стежці.
Та нема голови
У правдивого слова,
Що ж тоді відрубать
Від стійкої основи?
Що ж спаплюжить тоді,
Що ж тоді поховати,
Як не можна його
Обхопити та взяти?
...Залишилось воно,
Безтілесне, правдиве,
Між людьми як зерно
Проросло - наче нива.
1997
(В.Стусу присвячується)