Мабуть найсолодші спогади – це спогади дитинства. Пригадую як на початку літа,коли уже погасли останні сполохи зірниці і на небі з’явилася вечорова зірка десь,чи то з Пеньків чи то із Засулиці , чулася пісня. Голос виводчеці злітав високо – високо здавалося під самісінькі хмари і линув чарівними переливами над стомленим та притихлим містом. Наразі пісня стихала і тільки чути було як витьохкує соловейко та цвіркочуть невгамовні цвіркуни.
Згодом, у вечоровій тиші, залунали звуки духового оркестру , значить на танцмайданчику, розпочалися танці. У центрі міста ставало багатолюдно і так святково. Молодь танцювала, старші просто прогулювалися, а ми з цікавістю заглядали через паркан на танцюючих
А то ще згадалось як поверталися жниварі з поля і обов’язково з піснею. Десь здалеку там аж від лікарні долинало «туман долиною»
Люди виходили з дворів, щоб послухати і помилуватися чудовою українською піснею. Аж ось з’являлися перші вози і вже виразно було чути як високий чоловічий голос починав – «дозволь мати вдову брати ,дозволь мати , вдову брати» Пісню підхоплювали жінки і вона птахою летіла, попереду співаючих, чаруючи слухачів задушевним змістом і прекрасною мелодією. Мало – помалу підводи зникали за рогом вулиці біля церкви та ще довго було чути з лубенського шляху «а в козака дві дівчини, одна одну перепитує»
Євген Уткін