Запльовані майдани, де здобували волю,
Забльована Венера, як горщик для лайна.
Що твій онук на твоїм зродить полі?
І де твоя душа, скажи ж бо, де вона?
Пташина щастя, що як небо синя
Видзьобує чужу рожеву цвіть.
В сплетінні автострад, всесвітній павутинні,
В перервах між борщем та сексом мимохідь
Згубились ми, хохли, сумирні малороси,
Дрібні хлопи, пихаті сердюки.
А гайдамаки, що святили коси,
Лили руду і перейшли віки.
Оті дядьки, поспільство босоноге…
Хіба їм щастя хтось пообіцяв?
Лили руду, але боялись Бога,
І перед Богом вже не хлоп вставав.
Вони пішли, пішли, немов не було.
Та Гайдамаччина, мов темний косогір,
Над сьогоденням, що таки притхнуло
Зневірою серед батьківських вір.
