Вона прийшла до тебе, наче бранка.
Закована в кайдани золоті,
Благала відпустити на свободу.
Допоки було сили їй на те.
Манірним жестом, тихою ходою,
Так вабить тіло молоде - тебе.
Сидів навпроти - бачив її очі,
А в них горіло сонце ніжно-золоте.
Ти ж не рабиня, ти його кохана,
Його любов, найперша і остання.
Але незна, вона того нажаль.
У неї в серці поселився смуток і печаль.
Колись давно, так тихо безтурботно,
Зростала ти, як квітка у саду.
Поки страшна орда із дому не зігнала,
Зробила з тебе ляльку, на забаву чарівну.
До хана привели, знедолену віддали.
Вона мовчить, нараз слова пусті,
Коли ж додому він її відпустить?
Ніхто про це - незна,
Незна про це - ніхто!
