Схилами горизонтального лісу,
Тисячолітнім корінням,
Я все до світла лізу,
Десь бо набравсь терпіння.
А під ногами листя
Позаторік, що вмерло,
Майже червоні де трави,
На місяць чекають вперто.
Квіти сплітають ноги –
То орхідеї та в’юники,
Справді нема дороги
Й скоро вже сутінки.
Віти дерев не мають
Дійсно вільного місця:
Квіти ті їх зжерають
Та оплітають намистом.
Може їм боляче, страшно,
Але така смерть гарна,
Сам би стояв отак от
У орхідей ярмах.
Світло все ближче й тепліше,
Скоро побачу духів
Того чудового міста
В небі-воді без рухів.
В чистім такому сходить
Більшість планет системи,
Звідси їх близько бачу,
Стало вже темно…
Тільки мета у іншому:
Я все повзу до галявини,
Хочу там бачити дівчину
Через зелене марево,
В центрі сидить що на гойдалці
У фіолетовім платтячку,
І щоб навколо горлиці
Стали життя натяком.
Я вже дістався зорями,
Бачу під древнім стовбуром,
За ліхтарями жовтими,
Іншим предметним побутом,
Купу барвистих метеликів
В темних дуже відтінках,
А серед них дівчинку
З книгою на колінках.
Тіні все ходять рослинами,
Місяць зійшов, він в царині,
Небо водою залишиться,
Дівчина тане в мареві…
Хмари тепер віддзеркалюють,
Той її дім, де щасливая,
Сходи ростуть в Іспанії
Та усіма країнами,
Кожної ночі, де з потягів,
З офісів, шкіл, всього іншого,
Люди прозорі радісно,
Вітром летять від грішного,
Пафосно-побутового
Та і насправді не нового,
Світу реальної вигадки,
Духами, саме - привидами.
Зльоти по сходам хвилями
В добре те місто із назвою
Тір-на Ног’т, із невинною,
Нічно-дзеркальною маскою…
