Десь з місяць тому я втратила запах. Так-так! Не нюх, а саме запах. Свій запах, чи чийсь запах - точно не скажу, але він, стовідсотково, був важливим для мене, бо я, власне, виокремила його зникнення з мого арсеналу запахів.
Як же ж я його любила!!!!
Хоча, не можу зараз з впевненністю сказати як, бо не можу згадати, ані його, ані почуттів до нього. Хіба якийсь легкий леткий спогад, немов остання пряна нота дорогого парфуму десь на третій день після використання. Ледь помітний і то, лишень на газовому шалику...
Пригадую, що разом з тим запахом, втратила і здатність відчувати. При чому на усіх можливих рівнях - від фізичного до емоційного. Це як у стоматолога під наркозом - розумієш і чуєш, що десь там шпортаються у тобі, а нічого не відчуваєш. Парадокс! А ще й достеменно не зрозуміло, що ж саме зникло першим.
Благо, у мене купу знайомих психіатрів та психотерапевтів, які дружно і , так сказати, по-дружньому, виставили мені діагноза.
Дисоціативна амнезія!
Ой! Ні! Не так! Що це я?!
Дисоціативна анестезія. Во!!!
Після цього моя рідна підсвідомість взялася бунтувати і звеліла моєму організму захворіти. А так як я впертюща пручалася до останнього, то й хворіла аж три тижні. Ех!.. Опісля, змушена була викинути таки білого прапора поразки і визнати, що просто не дозволяю собі знову закохатися... Оце й все... Так просто!
Закохалася.
Тепер все відчуваю. Правда, як і неймовірно-надчудесні, так і болючі моменти цього життя. Але... Слава Богу, я ще й чую всі запахи, а особливо той, що здавався втраченим назавжди.
