Холод час від часу проходив хвилями по її тілу.Сонце кидало прощальні багряні промені на засніжені дороги, задумливих поспішаючих перехожих та білу будівлю обабіч.
Час прощатися і додому.Світлофор освітлював їхні обличчя червоним."Чи, може, це від морозу?" - замислився хлопець.Вони попрощаються, а тоді він сяде в маршрутку і поїде.Лишилось всього кілька хвилин, які так швидко минуть.Поцілувались.Тоді вона дуже сильно захотіла, щоб час зупинився, щоб ці 10 секунд одна за одною не стікали у бузповоротню прірву минулого.Але це неможливо.І 10 секунд скінчились.Пара обійнялася.Дівчині було затишно і тепло в його обіймах, що хотілось залишитися в них назавжди.І нічого не важливо, як у бомбосховищі під час війни.Вона знала наперед , що завтра не побачить його.Блимнув червоним світлофор.Хлопець майже пошебки попрощасвся.Вони ,посміхнувшись, чмокнулись знову і різко розійшлись в різні боки, відірвавши прощальний погляд один від одного.
Дівчина перейшла дорогу і попрямувала швидкими кроками, щоб не мерзнути, вздовж цегляного забору.Вона шкодувала, що не побула з ним хоч на 2 секунди довше.Дивно, але їй здавалося, що це чимось би їй допомогло...Вони ж так само швидко сплинули б , як і 10..."Шкода, що не попросила його побути ще кілька секунд.Можна було б ще раз поцілувати".І тут їй безмірно захотілося наздогнати його.На мить вона вже подумки вирішила так зробити - просто наздогнати, щоб ще раз обійняти і цьомнути, але одразу отямилась.Який сенс?Раптом йому не сподобається, ще розізлиться.Він і так не любить прощатись, нащо ці комедії.Але попри все, так хочеться повернути ті кілька секунд.
