Ілюзію беру за карк:
дурити досить, треба жити!
Та все ж, який у грудях скарб
від мрій, що ними час прошитий...
Ковтаю дум гіркий клубок,
сльозу нанизую на спомин -
життєвий дзбан для нас обох
полинного настою повен.
Той трунок нам гірчить здаля,
та лебедіють, чую, весни,
і в небо бруньочка стріля,
і я для літепла воскресла.
Я в світ залюблена така,
немов пробуджена для чуда...
Із небовисі витіка
мій день, і пісню в ньому чути.
Ні літ прожитих, ані днів,
отих, що згасли за плечима -
вони лиш сутінки одні,
та все ж чомусь-таки навчили!
А я - це я! Бува, себе
непросто у собі пізнати.
Прийде прозріннячко скупе
через суєтний людський натовп,
чортополохи, чагарі,
синці і мозолі розбиті -
проб'ється світлом угорі,
життя ударить в світ копитом.
І ти збагнеш, чого прийшов,
чого від тебе день чекає.
Між "вчора" й "завтра" пройде шов,
а час твій профіль відчеканить
