Я знялась вище гір і пішов поговір:
– Вона відьма, бо вміє літати!
Мої крила пісні. Я не винна в тім, ні,
Що душа, як пташина крилата.
Всі цурались мене, всі плювали услід,
Із осики кілочок точили.
Проклинали щоднини співучий мій рід.
Розтоптали б, коли б стало сили.
– Відьма!.. Відьма!... – Я чула це вдень і вночі.
– – Відьма!.. Відьма!.. – Крізь марево сну
Я молилась щоночі: «Не плач, не кричи.
А співай про квітучу весну!»
Я не знаю хто першим слова ці сказав:
– Запалити прокляте насіння!
Відьма!.. Відьма!.. – Весь натовп так страшно кричав:
– Запалити!.. Дотла!.. До коріння!..
Найдрібніші краплинки, зернинки ясні
Я в маленький клубочок зібрала.
Над землею мої задзвеніли пісні,
Я востаннє для всіх заспівала.
І хтось раптом прозрів: – Ні, не відьма вона!
Подивіться, душа білокрила.
Це не відьма!.. – У небі згасала луна.
Тільки пісня над світом дзвеніла.
