Червоні коні несли нас невпинно
До світлої-пресвітлої мети.
Ми возсідали на тачанках чинно -
Номенклатурні леви і кити.
Нам осявала партія дорогу,
Великий вождь вказівки нам давав.
Братам ми надавали допомогу,
Хто теж до комунізму прямував.
Та ось червоний коник наш спіткнувся,
Позеленів, пожовк і посинів,
Зафиркав, схарапудився, надувся
І везти далі нас не захотів.
То як же нам потрапити до раю?
Порадьте, братці. Гей, товариші!
І тут один, що примостився скраю,
Прорік - і відлягло всім від душі.
-Я думаю: раз кінь вже не червоний,
А синьо-жовтим наче він зробивсь,-
Давайте вручимо йому таку ж попону,
А заодно перефарбуєм віз.
І дивна сталася метаморфоза:
Наш коник знов помчав нас до мети.
А ми, зручніше примостившись в возі,
Всіх кличемо вперед за нами йти.
Нам не страшні ніякі катаклізми:
Набравши фарби різних кольорів,
Запрошуємо всіх до комунізму,
Феодалізму чи капіталізму,
Чи чого б коник наш ще захотів.
Ніколи ми не випадемо з воза
І будем керувати: Соб! Цабе!
Це не бравада, не хвальба, не поза,-
Ми просто добре знаємо себе.