Мої слова мовчали без утоми,
А очі десь вдивлялись в далечінь.
Залишилось лиш встати й йти додому
І придушити розпач свій і біль.
Навіщо ж зараз мене жалувати?
Не треба пригортати до плеча,
Не треба милою тепер вже називати,
Коли любові більше вже нема.
Тримаю сльози теплі у долонях,
Усе мовчить, лиш вітер шелестить.
Сріблястий відблиск на холодних скронях,
Ти дивишся... а серце все болить...
Віддай життя! Віддай моє кохання!..
Я тихо заберу собі й піду.
Навіщо ж всі ці жалощі й страждання,
Якщо сказав холодне "не люблю"?!
Я буду жити н́овими зірками,
Відпущу всі надії!.. Це мине!
Не буду мріяти солодкими ночами,
Лише пусти, прошу, пусти мене...
Не плач... Я не впаду в глибоку прірву,
Не треба плакати! Все сказано давно.
Я ще помучусь й швидко все відірву,
що болем в серці моїм приросло.
Все буде добре. Ти - живи щасливо,
І не жалій за тим чого нема.
Лиш просто знай, що я тебе любила,
Й тобою весь цей час лише жила.
Минає все! Мине моє страждання,
Минуть і твої спогади про нас.
Пройшли не дні, а роки й те кохання
Лишилось спогадом, і біль давно погас...
прекрасний вірш! просто нема слів!!! 
