Хочеться так...Якось...З розбігу об стінку. Їх тут аж чотири. Тільки ж це не допоможе. Так само, як алкоголь, до якого так тяне. Цигарки+кава - теж не вихід. Де ж він тоді? Де? А нема... На даний момент для тебе весь світ - чотири стіни. Глухі, сірі стіни. Вони не випустять тебе нікуди. Хочуть, щоб ти пропустила весну. Не побачила її сонця і цвіту. Не відчула тепла і такого приємного аромату квітучих дерев. Пропустила повз щирі емоції, кохання, дружбу, нові знайомства, розмови, прогулянки, щирий сміх і сльози радості. Дозволяє лиш запустити в себе пригніченість, страх, обман, сльози, розчарування, відчай. Лиш ними ти маєш змогу заповнити ту порожнечу, що утворилась. Гіро,прикро. Але факт. Нічого не рятує. "Абонент поза зоною..." Той,хто міг врятувати, на кого була остання надія. Не може, або не хоче чути тебе. Чотири стіні все ближчі, сіріші, товстіші, пригнічуючі. Тисне. З усіх боків. Не вистачає повітря. "Будь ласка...Будь ласка..." Благання...Сльози...Істерики...Апатія. Жах.
Абонент тепер може прийняти виклик. Та нема від кого. Все. Стіни занадто близько приблизились. Все.
***
Чотири стіні впали...Від них лишились лиш купа цегли і хмари пилу. А по центру - маленький шматок бездушного заліза. Він вигравав мелодію абонента,яки нарешті зміг (чи захотів) тебе почути. Та ми часто запізнюємось. До того ж часто на значний період,який триває всього декілька секунд, але оцінюється життям.
