Куди і звідкіля течуть думки,
Народженні самотністю і сумом.
Вони так вільно, розсікаючи віки,
Минаючи і щастя й сподівання,
Розбовтують і радість і талан,
Як ріки розчиняють океан.
Що за моря хапають ті думки,
Котрі по колу обертають світ,
Щоб було рівно світла і пітьми,
Приходячи, коли рокоче сміх,
Так прудко, як протягується тінь,
Не вспіє сонечко з’явитись.
Не може жити сонце без пітьми,
Немовби день належить ночі,
А радість то сестра журби -
Ось так вже повелося з давнини.
І серце буйно б’ється навесні,
Чи не зима у цьому винувата?
Любов проходить як і все,
Бо дихає повітрям сьогосвітнім.
Печаль і сум є в неї сторожа,
Аж раптом – щастя і відрада.
Потрібно пам’ятати лиш одне,
Що все мине, а потім знову поверне!
