Я вже війну свою не обмину…
Ти знаєш це. Це і твої печалі…
А як важливо кликати весну!
І як важливо просто жити далі!
Не зволікати з ранком і дощем,
Що на світанку ніч цілує в губи…
І ти, і я. Ми це переживем.
Нас відстань ця ніколи не погубить…
Як крапля крові у моїй сльозі,
Ти – снів відвертість в нашім лихолітті…
Війна ж – моя. Ми їй підвладні всі,
У кого думи мріями зігріті.
Чия дорога – небо і світи.
Чиї розлуки – найдорожчі рани.
Ти знаєш це: мені потрібно йти
Туди, де сонце дихає з туману…
Із світлих смуг, із зоряних лісів,
Де вихор втоми бавиться з словами…
І ти. І я. Ми знаєм ціну слів.
Твоя війна була уже між нами!
Не залишила ні сумнівних справ,
Ні відчуття того, що все втрачаєш…
Ти бачив сам тінь вогняних заграв,
Тому мене туди і відпускаєш…
