Історія ця не моя,
Та вразила мене вона.
Я вирішив її переказати
І у віршах все написати.
Для зустрічі нового року,
Компанія зібралася нівроку.
Історія ця не про всіх,
А про людей, двох, молодих.
До цього часу він не знав,
Що втім житті робити мав,
Не знав для чого він живе,
Яку користь він несе.
Та зустріч все змінила ця,
І зрозумів він сенс життя.
При зустрічі їх очі заіскрились,
І жаром їх серця облились.
Та все це не можливо передати
І слів не має, щоби описати….
Це все потрібно відчувати,
Я краще буду далі вам розповідати;
І ось пробило вже дванадцять,
Та прозвучало тостів надцять,
Вже загадали всі бажання,
І ще звучали привітання.
І підійшов він до вікна,
Та перед тим він глянув де вона,
І подивившись на нічну зорю,
Дихнув і написав - “ЛЮБЛЮ”!
І ще не встиг він відійти
Та надпис встигнув зникнути.
І знову тости, знов вітання,
Він повернувсь до святкування.
І погляди їх знову зустрічались,
Світились мить, та розставались.
Та враз не знаючи чому й для чого,
Він знову підійшов до вікна того,
Можливо він хотів, щось написати,
А може на зірки позаглядати,
Але дихнувши затремтів, як немовля,
Бо прочитав, він, на вікні - “ТВОЯ”.
В той новий рік життя їх почалось,
Принаймі їм так тоді здалось,
Вони собі в готелі номер зняли,
Своє житло купити планували,
На вікнах побажання залишали,
Найпотаємніше на них писали.
Він їй писав:- “Ти мій сон”,
Вона писала:- “Ти лиш не просинайся”,
І щастя більшого вони не знали,
Безмежно, так вони кохали.
Усе навколо них розцвітало
І сонце в небі їм одним сіяло.
Нажаль не довго так тривало,
Бо за два місяці, його не стало…
Тепер приходить він, як вона спить
І біля неї на ліжку сидить,
Він запах її у себе вдихає,
Він плакать не може та біль відчуває,
Хоч тіла свого він не має,
Душа нестерпно його страждає,
Він бачить, як сльози вона проливає
І як від кохання, до нього, згорає.
Вже вісім років це все так триває,
Вона новий рік сама зустрічає,
Біля вікна одна самотньо сідає,
В руках шампанське тримає
Та біль зі сльозами у нього вливає,
Йому записки, на склі, залишає
Та він їх, там, не прочитає,
Бо подиху свого уже не має.
І ось, не звичайний був рік минулий,
Не розказав він які на небі справи були,
Та заслужив він право на бажання,
І захотів він прочитать її послання.
В ночі коли вона заснула знов,
До неї він, як завжди, прийшов,
Її волосся у руках своїх тримав,
Та ніжно руки він їй цілував,
І відчував він, як вона страждає,
Тай і його душа ридає!
А потім підійшов він до вікна,
Щоби побачить, що писала там вона,
Побачив він! Не речення і не листи,
А лиш, одне-єдине слово,- “ВІДПУСТИ”!
Й не знала ще тоді вона сама,
Що це останній новий рік, коли вона одна.
Він попросив іще одне бажання,
Ціна якого-вічне розставання,
Не зможе більше він прийти,
Не зможе він її побачити…
У новий рік коли північ настане,
Коли народ веселитись стане,
Коли почнуть загадувать бажання,
Почнуть лунати тости і вітання
І знов вона шампанське у руках тримає,
Біля вікна, як завжди сідає,
І голову до донизу опускає,
Сама сидить і сльози проливає.
Та враз! Голову свою вона підіймає,
Бакал на землю випускає…
І ставши з крісла завмирає...
Ще більше слізьми очі заливає…
Від подиху вікно змокріло, як від пари з чаю
А там! Вона читає слово,- “ВІДПУСКАЮ”.
ID:
164156
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 04.01.2010 00:31:20
© дата внесення змiн: 28.10.2013 23:06:40
автор: Хірург
Вкажіть причину вашої скарги
|
