Дихай! Ти чуєш? Повітрям неба казкового...дихай!
Не зважай. Тільки думай, благаю, розмірковуй, розфасовуй у трьох-кілограмові пакетики думки - подряпані, вічні, чисті, дівочі...
Думай...Тільки сама... Не читай чужих думок, не повторюй, не фарбуй чужими кольорами свій світ, не усміхайся тупості в очі.
Кохай! Не розумій, не розшифровуй...Кохай! до чорта розрахунки подій, вчинків, які ти знаєш, мов правила української мови... Так само знаєш, що погано знаєш...
Ти втратила смак життя. Смак кави, символічно віддалений твій запах вітру, сили і рок-н-роллу. Ви з ним тепер біжите по паралельних. Близько. Ніколи не перетнетесь. Ти не знаєш, що робити далі.
Переповнюють емоції, рука пише в еони разів повільніше, ніж пишуть твоє життя думки. Вона не встигає, думає, мов поганий процесор не чує тебе. Розмірковує, намагається відчувати тебе. але погано.
Відчувати? Ти знову забуваєш що таке відчувати, ти зрадила собі, мріям на користь фатальної раціональності душі,її геометрії.
Ти втратила хист жити. Жити по-своєму: шалено, надійно,щиро,відкрито, не занурено у спогади, глибоко...
Ти ніхто. Тупо ніхто. Та і була ніким. Рятують лише відчуття віршів,спогадів, мрій.
Але, чорт забирай, ти не поставиш у кінці цієї розмови з собою кому. І як це було б неправильно з боку орфографії та раціональності. Ще вірно і правдиво з боку твоєї душі. Адже ти знаєш, що теорії твого існування ще не доведені, ще не написана тухлим спокійним почерком твоя історія, і що ти потім будеш творити. І в кінці кожного створеного тобою маленького апокаліпсису ти будеш ставити кому, бо це лише продовження, бо це назавжди.
![Синонім_вітру: [щось] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
