Дерева тихо стогнуть,
Стовбурами риплять,
Ненароком старість підступає,
Листя все більше з кожним роком рідшає,
Віти потихесенько всихають,
Яблуні в саду, все менше плодоносять,
Хоч і квіт свій, як можуть, зберігають,
Бжілки вчасно його запліднюють,
Та вітер, як подме,
То квіт той позриває
І ген, за обрій понесе,
Де неба синь витає.
Діти під яблунями тупочуть,
Ще зелені зривають,
Кисленні такі, гризуть,
Або надкусять, спробують і викидають.
Де ж тим яблукам взятися,
До осені достояти,
Плід свій зберегти,
На радість господарям, його їм дати.
Та все ж таки вони його зберігають,
Яблука під яблуні падають,
На стіл господарям попадають,
І в закрома, їх складують, нехай буде взимку радість.
Оценка поэта: 5 Почему-то вспомнилось детство: деревня, целыми днями напролёт бегали огромной оравой, и...вот так же срывали зелёные яблоки, груши... Было в этом какое-то своё счастье-покислиться двумя укусами недозрелых плодов...
Было в этом какое-то своё счастье-покислиться двумя укусами недозрелых плодов... 
