Ти мені дозволила самотність.
Я тепер — останній білий вовк.
Не свобода — мармурова вогкість,
а твої повіки, що мов шовк...
Я сповзаю до вогню і неба,
і мене не спинить більше час.
Але там, де ти, мене не треба.
Я — то привид, мертвий падеграс.
Розламаю. Винищу. Спотворю.
Те страждатимеш на тлі сльози.
Та ж навіщо я — джерельне горе?
Я — прокляття на вогні лози!
Білий мармур на твоїх ланітах...
Ти стомилась від моїх страждань.
Я не метеор, лише планета,
й кружеляю в муках сподівань.
На мені — вулкани і ненависть,
на моїх раменах – самота.
Я до тебе простягаю впалість
мого серця. Смерті красота —
саме я, самотній вовкулака,
що свободу заковтнув у кров.
На мені печери і сонати тих,
хто не допив свою любов.
А мені кохання ж і не треба!
Ви страждаю вдень на тлі юрби,
а вночі шукаю очі Феба
і пливу на хмари, на гроби,
що мене сховають під землею.
Я помру у вільності й красі,
тільки порожньо повіє небо
в день моєї смерти на землі.
Ти мені пробачила самотність...
Поховала навіки у склеп.
Дайте пекла!!! Я — невідворотність
у самотнім затишку халеп.
