Розбились мрії, надії марні,
Смолою чорною течуть по жилах.
Неначе ворони, не друзі – вороги
Над головою закружились.
І листопадами, по небу хмарами,
Думками лине в даль моя душа.
Почути голос Твій, і пригадати все,
І приховати знов, любов в очах.
Схопити вітер, що з далеких гір несе,
Мені новини і сумні пісні,
Здається майже неможливим –
Я посилаю їх Тобі.
А Ти послухай, що шепотять вітри,
І в верховітті сміються хмари.
То містом осінь дощі мені несе,
Несе минулого примари.
Осінню тугу, вже не розвіяти,
Так як колись, одним дзвінком.
Колючим дротом серце стягує,
Колючим терновим вінком.
В очах жевріє надія юності,
Здійнялись вії, наче осінній лист.
Дощами змито той поцілунок,
Що намальовано колись.
Не звеселить, Тебе, моя поезія,
Вона така ж, як і колись, сумна.
До мене в гості, приходить осінь,
До Тебе забіга Весна.
Ідуть, мандрують, ранковим холодом,
Думки розбиті вітрами вщент.
І листопадові танки навколо нас
Несуть в майбутнє душевний щем.
