Я знову одна, серед зими, серед холодних снів.
Я кличу Тебе. Криком німим відгукнеться мій спів.
Морозом дзвенять мій біль і печаль, мої слова.
Коли покидав, чи знав, чи не знав, що залишусь жива?
Можливо шукав порятунку у снах, або в небутті.
Можливо тікав від проблем, від негод у житті.
І думав напевне, що я залишаюсь без надії, без слів.
Тож боляче чути тепер мій прощальний спів.
Мов птаха поранена, мов приречена долею, палаю в вогні.
Але не мовчатиму, пісню співатиму, так треба мені.
Нікого тепер не спитаю дозволу, не знайду любов.
Хай рани не гояться, але залишить слід моя кров.
Не змиєш мене зі свого шляху ні дощами, ні зливами.
Не витреш з паперу моїх пісень словами зрадливими.
Не зможеш забути, все, що я встигну крикнути в ніч.
Хоча я мовчатиму, як зустрінемось ми віч-на-віч.
Не бійся розправи, я мстити не вмію, не маю причини.
Я тихо співатиму про біль у душі, якщо не загину.
Не буду блукати по твоїх дорогах, у твоїх містах.
Нестиму свій жаль за собою, в нікуди, на холодних руках.
Слова, що мов лід, скували свідомість, сховаю сама.
Але прочитати їх зможе натомість кожна душа.
І Ти, якщо хочеш, читай, як не страшно, якщо сили є.
Хай пам’ять отрутою пробігає по жилах і розум скує.
