Щоби не плакати — сміюся,
Сміюсь усім жалям на зло.
Бо що життя? Лиш мить, ілюзія,
Де втрата — це нове зерно.
Я йду крізь час, де все минає,
І туга й радість — просто гра.
У серці тиша проростає,
Як мудрість, що завжди жива.
Хіба в сльозах знайду розраду?
Хіба печаль — моє буття?
Зітру я сміхом всі досади,
Крізь біль знайду я сенс життя.
Бо світ мінливий, мов краплина,
Все вийде з тіні у свій час.
І навіть біль — це лиш хвилина,
Що відкриває світ для нас.
Бо кожен крок — це дар небесний,
Хоч часом шлях веде крізь тьму.
Від Бога все, і день чудесний,
І навіть ніч, що йде в пітьму.
Усі падіння — це навчання,
Всі сльози — дощ для майбуття.
Молитва - це моє обра́ння
Й подяка Богу за життя.
За сміх і плач, за втому й сили,
За кожен день, що йде й мине.
Я вірю, що Господні крила
Тримають і бережуть мене.
22.09.2024р.
Неймовірно гарний вірш, щирий, мудрий, навіть й повчальний.
Згадала мимоволі слова моєї землячки Лесі Українки: - Я була малою горда, щоб не плакать я сміялась...
Пані Галинко, мені моя донька теж сказала, що згадала слова Лесі Українки. А цей вірш прийшов у розмові зі знайомою за дим від лісових пожеж у нашій громаді і як я себе уявляю їжачком в тумані. Мені відповіли, що схоже на сміх крізь сльози. От і прийшла фраза "Щоби не плакати — сміюся", а з неї і вірш.
От така історія.