Я забуду про час, але він поглядає на мене,
удогінці жене неупинно удень і вночі…
Сіє вовну років, ніби шати з осіннього клена,
а до юності десь на шляху загубились ключі…
Позабуду про сніг, що поволі спадає на скроні,
за холодні уже листопада журні вечори,
пересохлі плоди у оголеній осінню кроні…
Я забуду про все, але те – то лише до пори.
Не забути про час, бо і він пам’ятає про мене.
Ми тепер – вороги, нерозлучні уже, що брати.
Він усюди, як тінь, ніби осені листя черлене,
і реальність одна…
Ну, а решта?
То лише понти!
24.08.2024, СВ
