Простір поглинає нас всіх,
і ми занурюємось в нього,
як "Титанік" в темінь океану.
Але ж ми ще живі!
Так, наше життя проходить
повз нас підземними переходами,
просмердлими щурами.
наше життя катається
щодня в вагонах метро.
І ми його не помічаємо.Ба!
Навіть не підозрюємо,що
воно поруч нас.
І ми з ним об"єднані
однією божевільнею
дім-метро-робота-метро-дім...
Ми не можливі тепер
без слухових апаратів,з яких
лунає музика.Або попса.
І це вбиває,калічить
мою самосвідомість...
А я хочу співати.
Тут і зараз,та боюсь
бути не зрозумітою.Боюсь.
Бо не хочу в божевільню
під назвою "божевільня".
Не хочу бути зачинена
ще в одній клітці
сухим,безжалісним суспільством.
Послухай мене...
Ти не віриш,але я знаю-
ми всі діти Божі.
