|
Захарушка Дурачок належав до давнього російського дворянського роду Дурачків. А був ще в Московському князівстві попівський рід Дурачків. Але попівський рід був з Костромської губернії, а дворянський з Тверської. Засновником роду Дурачків Тверських був знаменитий Іванушка Дурачок, що став особою фольклорною та легендарною. Роки його життя невідомі, але уривки історичних документів свідчать, що він служив паяцом при дворі московського князя Івана Калити, за що і отримав таке прізвисько, що стало потім дворянською фамілією, якою нащадки чимало пишалися. Після таких успіхів в царині паяцтва Іванушка Дурачок служив з ярликом, збираючи данину для хана Золотої Орди. На цій посаді він відзначився і одночасно розбагатів, за що Іван Калита нагородив його титулом боярина. З того часу Дурачки стали на Московії аристократами. «Стовпними дворянами» (Pillar nobleman) Дурачки стали в часи Івана IV Грізного. Василій Дурачок служив опричником і чимало був царем «обласканий» за вірну службу під час упокорення волелюбного Великого Новгорода. Василеві Дурачку були даровані землі та холопи у неабиякій кількості не лише у Тверській, а й у Рязанській, і в Муромській землях. У часи Бориса Годунова був відомий Степан Дурачок, що, крім іншого, розбагатів, продаючи пеньку для казенних потреб. У «смутні часи» він підтримав самозванця Гришку Отреп’єва, але вчасно сховався під час усобиці, а потім вдало перекинувся на бік Романових, за що і отримав нагороду чималу. При дворі Олексія Найтихішого служив виночерпієм Гаврило Дурачок. Цар йому дарував соболину шубу зі свого плеча і одружив з Василисою Мудохою з вологодських бояр. При дворі Петра ІІІ служив гвардійський капітан Олексій Дурачок. Він отримав почесну посаду охоронця царських винних льохів. За Катерини він впав у немилість, але був прощений і відправлений послом до Гішпанії. Кажуть, що там він відзначився у справах амурних, захворів на хранцузьку хворобу і помер передчасно. Втім, ще до цієї пригоди він встиг знеславити боярську дочку Анастасію Толстозадову, з якою його змусили одружитися, так що рід Дурачків не перервався. За правління Миколи I відомий був Лев Петрович Дурачок. Він дослужився до полковника, брав участь у Кримській компанії. Відомий став після бою на річці Альма, коли він, командуючи артилерією, переплутав свої полки з ворожими та наказав їх обстрілювати. Втім, цю помилку йому пробачили і після закінчення війни навіть нагородили орденом святої Анни другого ступеня. За часів Миколи II сімейство Дурачків збідніло. Причиною тому був нестерпний характер таємного радника Дениса Гавриловича Дурачка. Він був великим любителем картярської гри та гульбищ. І весь свій статок і всі маєтки прогуляв і програв. Під час німецької війни він страждав душевною хворобою, тому від служби ратної був звільнений. Жовтневий переворот він привітав і пішов служити до ЧК. На цій службі він зробив кар’єру і дослужився до генерала НКВС. Син і онук його пішли стопами батька і діда, але висот особливих не досягли, через зловживання хмільними напоями, що начальством не віталося. Це, так би мовити, родовід.
Про народження нашого героя – Захарушки Дурачка говорять різне. Одні кажуть, що він народився в селі Бухалово Кіровської області, інші, що в селищі міського типу Великі Недоумки Хабаровського краю, де його батько служив начальником виправної установи – табору загального режиму. У дитинстві він хворів на недоумство і його вважали розумово відсталим, втім, завдяки зусиллям медиків розумові його здібності до юнацтва дуже покращилися. Зберігся навіть лист його покровителя Вальдемара Дорогіна, уривок з якого варто навести в нашому оповіданні: «…Якщо Захарушка, так би мовити, людина повноцінна, і в голові у нього все на місці, то чому б йому не пройти крок за кроком той самий шлях, який пройшли його дід та батько на службі Радянського Союзу? Якщо ж ми відчуваємо, що він пошкоджений і тілом, і душею, то не слід створювати причину для глузування з нього тих людей, які звикли хихикати і потішатися над людьми в такому стані... »
Під час його народження було чимало знамень, що вказували на те, що йому судилося вища влада. Так, у годину його народження на одну з веж кремля сів орел небачених розмірів і голосно прокричав. А під Ленінградом впало величезне дерево, а потім саме собою піднялося і стало на місце. У народі під впливом цих знамень поповзли нестримні чутки, що природа в цей день дарувала російському народу царя - про майбутню появу на білому світі Лугaндонії та її вождів ніхто навіть подумати тоді не міг. Верховна Рада СРСР так була налякана цими чутками, що навіть заборонила окремою постановою вигодовувати матерям дітей, народжених цього дня. Втім, цю постанову ніхто не виконував, бо кожен з батьків сподівався, що знак відноситься саме до його чада. У дитинстві та юності було йому ще кілька знамень, що обіцяли вищу владу. Так одного разу він із братом Василем зустрів циганку, яка напросилася їм погадати. Брату вона нагадала велике та славне майбутнє. Захарушка довго відмовлявся і соромився, бо всі його тоді вважали розумово відсталим – не хотів зайвого разу ганьбитися. Але згодом погодився. І коли циганка тільки-но почала ворожити, тут же впала перед ним ниць як перед царем. У юності під час пікніка на природі нічийний собака якось приніс йому людську руку і поклав перед ним – це визнали знаком майбутньої влади.
Необхідно сказати, що батьки його ніколи не вірили в хоч якесь успішне майбутнє їхнього чада. Кажуть, коли Захарушка народився, батько його почувши про цю звістку вигукнув: «Що може хорошого народиться від мене та Машки, крім горя та нещастя для всього людства!» Тим не менш, про майбутнє свого отрока він подбав: Захарушка, будучи не зовсім здоровий душевно, вступити до вищого навчального закладу не міг. Батько влаштував його у військове училище по знайомству, сподіваючись, що хоч на військовій ниві у нього вистачить розуму для старанності, яка все переможе.
Після закінчення військового училища служба у нього не складалася через надмірне захоплення хмільними напоями. Товариші по службі називали навіть його не Захарушкою, а Бухарушкою, не Дурачком, а Синячком. Так би він, може, й спився б потихеньку, лишився б Бухарушкою Синячком, якби не сталася війна. Правити Лугандонією і командувати військом цієї країни – досі небаченої, відправив його без зайвих розмов його покровитель - Вальдемар Дорогін, що наказав своїм підлеглим: «Знайдіть мені терміново якогось відчайдушного офіцера командувати Лугaндонією!» Захарушка якраз у п’яному вигляді тинявся на плацу, його взяли під білі ручки і посадили в броньований «Мерседес», і повезли до новоствореної Лугaндонії. Сам Захарушка з жахом думав, що його везуть чи то на гауптвахту, чи то на розстріл, та й інші дивилися йому вслід з жалем, думаючи, що очікує його страта. Але зрозумівши у чому справа, він швидко прийняв у солдатів Лугaндонії присягу на вірність і пообіцяв кожному ящик горілки.
Утвердившись біля керма влади він рано виявив свою люту вдачу. Коли до нього підводили заарештованого чи полоненого він просто тицяв у нього пальцем і кричав: «Ти маєш померти!» Багатьох ув’язнених і полонених він катував особисто, а коли хтось не витримуючи мук, просив нарешті: «Убийте мене!», щоб покласти край стражданням, Захарушка вигукував: «Я тобі ще не пробачив!» На стратах він бував особисто і вимагав: «Убивайте його повільно, нехай відчуває, що вмирає!» Якось секретар доповів йому, що народ Лугaндонії його ненавидить, на що Захарушка Дурачок відповів: «Нехай ненавидять, аби боялися!» Таланту воєначальника і полководця він не мав: часом посилав він солдатів на вірну і безглузду смерть. Хоча до солдатів на публіці він ставився ласкаво – називав їх не «воїни», а м’якше – «соратники». Якось він послав черговий батальйон на вірну смерть, солдати прощалися з ним криками: «Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе, командире!». Він вигукнув: «А може і ні!» Тоді солдати відмовилися йти у бій, мотивуючи це тим, що вождь Лугaндонії наказ скасував. Йому довелося мало не на колінах особисто просити солдатів йти в останню атаку.
Любив він особисто правити суд і військовий трибунал, хоча в справах судових проявив крайню дурість. Якось у суді йшлося про підробку заповіту, хтось із зали вигукнув: «Та за це треба руки відрубати!» Тоді він наказав принести плаху і покликати ката. На теренах державного діяча він частіше викликав подив або навіть сміх, ніж розуміння. Так, він видав окремий указ, який забороняв випускати вітри під час урочистих обідів та під час урочистостей з нагоди державних свят. Всі йому дорікали щодо його обмеженого розуму і навіть тупості, але це не зовсім так: у юності науками він старанно займався, особливо історією КПРС, а в зрілому віці написав він навіть книгу «Історія удмуртів». Але під час презентації книги стався конфуз: коли Захарушка читав обрані розділи з книги на публічних зборах, під кимось із присутніх зламався стілець і той із гуркотом впав. Це викликало не лише сміх у залі, а й сміх самого доповідача, і він не міг читати далі, весь час згадував падіння цього слухача та заливався сміхом.
Видовища для народу він влаштовував різні: особливо любив влаштовувати військові паради. Для депутатів Верховної Ради Лугaндонії він виділив окремі глядацькі місця, щоб не бентежити народ. Бенкети він влаштовував часті та багаті, запросивши якнайбільше своїх нових друзів. У прикмети та забобони він не вірив. Навіть коли, приїхавши до Лугaндонії, він, виходячи з броньованого «Мерседеса» впав, він обернув цей зловісний знак на жарт: «Ти в моїх руках, Лугaндоніє!» Вирували в його душі постійні підозри і страх. Навіть у перші дні правління, коли ще не проявилися його жорстокість і люта вдача, і багато хто в Лугaндонії на нього дивилися з надією, він з’являвся на публіці тільки в оточенні до зубів озброєних головорізів. Якщо й допускав когось до себе на нараду або для бесіди, то тільки після ретельного обшуку. А хибна чутка про якусь змову привела його в такий жах, що він і справді хотів зректися влади.
Схильний він був до ганебної хтивості і розпусти, як щодо жінок, так і щодо людей чоловічої статі. Жадання його часом переходило всі межі пристойності. Так у своїй резиденції він мав особливі таємні кімнати, де перед ним злягалися по троє молоді люди обох статей, підігріваючи його пристрасть, що згасала з роками. Пристрастю він палав навіть до хлопчиків найніжнішого віку. Так, під час святкування Дня Лугaндонії його вразив вигляд двох піонерів, які несли прапор. Він одразу завів їх за трибуни і розбестив. А коли вони почали дорікати один одному в розпусті, наказав переламати їм ноги.
За часів його правління народ Лугaндонії та армія цієї країни страждали від безпробудного пияцтва. Він вирішив пияцтво в Лугaндонії викорінити: виноградники вирубати, самогоноваріння заборонити, самогонні апарати конфіскувати. Але цей указ до кінця втілити в життя він не наважився. У народі ці заходи викликали обурення, з’явилися навіть листи зі віршами:
«Як не гризи виноградник, козел,
А вина іще стане - для заклання,
Коли в жертву тебе принесуть!
З Юзівки – столиці Лугaндонії Захарушка Дурачок вигнав філософів, мімів, коміків, фізиків, вважаючи їхнє мистецтво шкідливим для народу, а також вигнав іудеїв, зороастрійців та інших прибічників різних забобонів. З різних мистецтв, крім кіно, він любив народні казки і навіть тримав при собі колишнього професора, що розповідав і тлумачив йому казки. Йому він любив докучати різними питаннями: «А як звали внучку діда Мазая? А яке було дівоче прізвище бабки, яка спекла колобка?» Та інші питання, на які професор знаходив відповіді насилу.
З роками жорстокість і люта вдача Захарушки Дурачка тільки зростали. Багатьох людей він наказав розстріляти без суду і слідства при наявності навіть якихось натяків на нелояльність, багатьох колишніх друзів він наказав убити з нікчемного приводу - всюди йому ввижалася змова, іноді він наказував убити того чи іншого свого офіцера, якщо вони не могли поділити гроші, або він підозрював, що той певну суму залишив собі. Так свого колишнього друга Пашку Патефона він наказав убити, поклавши йому в ліфт бомбу, а потім на його похованнях удавано сумував і плакав. Якось він зник з Юзівки, поїхавши в невідомому напрямку, його оточення не знало, що й думати. А потім він з’явився в районі Хацапетрівки і на запитання відповідав: «Незабаром я знову в Юзівці з’явлюся, а зі мною буде ось хто!» - і поплескував по автомату Калашнікова.
Багатьом польовим командирам сепарів його криваві й жорстокі дивацтва так набридли, що змова дозріла якось сама собою. Щодо його смерті було чимало зловісних знамень. Так за три дні до його смерті в статую Леніна вдарила блискавка, в ніч перед його вбивством було стільки блискавок, що він, прокинувшись, вигукнув розчулено: «Та нехай вражає кого хоче!». Кажуть, що за день до його смерті на будівлю театру в Юзівці сіла ворона і прокричала людським голосом: «Буде вже добре!» Тут же знайшлися тлумачі, які сказали: «Ворона не могла сказати - вам уже добре!» Кажуть також, що один старий безхатько віщував Захарушці насильницьку смерть на травневі свята. На шляху до своєї резиденції на урочисту нараду з приводу Першого Травня Захарушка зустрів на вулиці того безхатька:
- Ну, що, травневі свята настали, а я ще живий!
- Настали, та не пройшли!
Змовники, знаючи, що всіх будуть обшукувати і зі зброєю не пускатимуть, вирішили його вбити пластиковими ножами. Знак мав подати польовий командир Щур словами: «Давайте на честь свята вип’ємо за шахтарів Лугaндонії!» Першим удар завдав Колян, якого Захарушка вважав за свого сина. Отримавши удар ножем під ребра і побачивши спрямовані на себе розбиті пляшки та чарки, Захарушка вигукнув: «І ти теж, Коляне, дитино моя?!» - І впав на підлогу. Усі кинулися добивати його з криками: «Бий ще!» і зупинилися тільки тоді, коли тіло вже важко було впізнати. Смерть його довго приховували від народу Лугaндонії, приносили обітниці за його здоров’я, ніби він був хворий, приводили в резиденцію клоунів, ніби він хотів розважитись, а тим часом тіло його тримали в холодильнику. Потім все ж таки поховали його з почестю, яка і належить правителю Лугaндонії.
2014
ID:
1013035
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.05.2024 17:43:28
© дата внесення змiн: 15.05.2024 23:12:44
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую за такий відгук! 
