Коли невдовзі стихне буря,
І сонце вийде з темноти,
Я розпущу пташині крила,
І так далеко полечу!
Я полечу ген світ за очі,
Де нема жалю, ні плачу,
Де тільки є щасливі ночі,
І радощів днів досхочу.
Я оселюсь там на вершині,
Де тихий спокій самоти.
Та скільки треба тій пташині?
Лиш краплю чистої роси,
Зерно пророслої пшениці,
І трішки, трішки тишини.
Й коли відновляться всі сили,
Я заховаю свої крила
І знов порину в вир турбот
І буду ждать тієї миті ,
Щоб крила розпустити знов.
