І знов надворі сивий Дощ
Б'є в унісон манірну пісню,
До мене теж прийде ось-ось
В годину темну, смутну, пізню.
Змиває сіль з запеклих ран
І топить біль в своїх калюжах.
Заманює в свій океан,
Вологі очі хитро мружить.
В цей час Забуте тихо спить
І я навшпиньки ходжу поряд...
Мені, як іншим, треба жить,
Віддати будням гострий погляд.
Чекати життєдайну мить
І сподіватися на краще.
Не забувать пігулки пить
Іще до кави, зранку, натще.
Так хочеться забути все
І обійматися відверто...
А в грудях пишеться есе-
Про тебе спогад. От халепа!
-Я буду ще щаслива, так?,-
У Долі знову запитаю,
-Пошли мені таємний знак,
Я так давно його чекаю!
Хай буде білим він пером,
Строфою книги про важливе,
Прийде до мене віщим сном,
В якому буду я щаслива.
Чи вже напилася душа
Того, що мало бути з нею?
Чи мусить в мандри вирушать
Зцілитись, як Земля-Антея...
А якщо ні, то не біда,
Закінчився ліміт на щастя....
Ти не така вже й молода,
Радій тому, що є і трясця!
