Вже серпневі зів'яли квіти.
Я лишаюсь помалу тліти,
хоч дощем вересневим гасив
весь неправильний літній пил.
Я казав, що триматиму тил.
Я збрехав. Помиляючись, гнив.
Де моя половина душі?
— Не спіши, не спіши.
Та пиши мені досі, пиши —
а можливо настануть часи
як були. Та не будуть проте.
Дисонанс протиріч проросте.
Не верне ні чуже, ні моє.
Двадцять першим весною піде
двадцять перший неправильний рік.
І на що я себе знов прирік?
З порожнечі лунатиме крик,
а від стін відбивається сміх,
і змішаються сльози та гнів.
Я ніколи цього не просив.
Тільки дайте ще трішки днів,
щоби хоч по собі щось лишив.
Та куди ж тої правди діти?
— Лиш тебе я зумів любити.
Вже серпневі зів'яли квіти.
Я лишаюсь помалу тліти,
хоч дощем вересневим гасив
весь неправильний літній пил.
Я казав, що триматиму тил.
Я збрехав. Помиляючись, гнив.
Де моя половина душі?
— Не спіши, не спіши.
25.ІХ.23
Д.
Для мене те, що прожите - це поезія, все інше то просто вірші в стовпчик.
Коли читаєш і болить.
Коли вже не знаєш чи то твоя емоція чи автора.
Дякую за це
Макс Дрозд відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Душевно написали, Максе, нехай і зажурно. Втім, знаєте, не пригадаю жодного "веселого" поета зі справді хорошими віршами - щасливчики з "прицукреними" думками рідко напишуть щось таке, що чуттєво торкне струни душі
Макс Дрозд відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00