Сивочолий дурний старий
Поміж натовпом бродить тихо.
Перехожим чудний і чужий,
Та нікому не робить лихо.
Має скрипку й старого пса,
У підземці холодній - сцена.
Вже не мерзне його душа,
Але в музиці є потреба.
Як торкаються ніжних струн
Кострубаті старечі руки,
Він не чує автівок шум
І підборів зухвалі стуки.
Чує музику світлих днів,
Що в руках молодого скрипАля
Видавав інструмент, як спів,
Наче скрипка не грала - співала.
Чує "Браво!" і йде "На біс!".
І у сотнях очей прихильних
Бачить карі та золото кіс,
Що на плечі спадають дивні.
В тих худеньких тендітних плечах -
Його сила й єдина опора.
Він їх в руки бере, як алмаз,
То найвища його нагорода.
Його муза і перший фанат,
Коли треба - суворий критик.
Її сукні танцює жакард,
Коли в танці зі скрипкою злиті.
Була слава і був п'єдестал,
Була розкіш - життя розцвітає.
Та ніхто і не думав й не знав,
Що любов скрипаля надихає.
Довгі роки для нього жила...
Як ім'я її? Люди не знають.
Обірвалась на скрипці струна...
А від чого? Його не питають.
Він без неї за рік онімів.
І замок не повісив на дверці.
Разом з псом, теж стареньким, побрів -
Плаче скрипка про все, що на серці...
У підземку ввірвалась зима:
Пес зігріти рукою хоч просить.
І, як ангел, дівчИна пройшла -
Карі очі... Із золота коси...
У німого розквітла душа
Й крикнув серцем: "Мене Ви впізнали?"
А вона пиріжок простягла
І ласкаво: "Весною б Ви грали".
Наче айсберг, зійшов з серця лід!
І всі струни той трем відчували
Та заграли панянці услід:
"А ми з Вами, бува, не кохали?"