Мій милий, Боже, падають дощі...
Багряне небо - мов суцільна рана...
Ти плачеш, Боже?..По твоїй щоці
Сльоза стікає - ця криваво-пряна?..
Гарячий вітер, бачиш, не стиха,
Горять серця...пала вогонь жертовний...
А полум'я й дот`епер не вщуха,
І край наш повний диму...повний...
Летять до тебе втомлені серця...
Ти дай їм пити, остуди їх, Боже,
І приготуй їм кожному вінця,
Бо тут за правду з них загинув кожен...
І пригорни...Як батько б пригортав...
Зітри сльозу на їх кривавих скронях..
З них кожен ран тяжких в бою зазнав...
Студи їх біль... на зранених долонях...
З них кожен найдорожче тут лишав-
Кого любив, ким жив...лишав навічно...
Чому, ти Боже, їх до себе взяв?..
Чому життя їх склалось так трагічно?
З них кожен не дожив й не докохав...
Багато хто не стрів й зорю досвітню,
Не звив гніздечка і не заспівав
Майбутнім діткам журавлину пісню...
Вони пішли, щоб зорями цвісти...
І небо вже на полум'я похоже...
Як нам до розуміння дорости,
Чому це відбувається, мій Боже?..
Вже осінь, Боже, в'януть спориші...
На серці й досі в нас кривавить рана...
Ти притулись до кожної душі
Скажи,що вийшов час проклятого тирана...
Тримай нас, Боже, вірою тримай...
Не дай сльозами засмутити небо...
Промінням долі освіти наш край,
А сліз доволі вже...не треба сліз,не треба...
