Я вчора плакала. Так давно цього не робила. Думала, вже не вмію. Я вчора плакала. Не знаю чому. Приводу не було. А може тому і плакала, що приводу не було. Буває так, знаєш, хочеш поплакати, а приводу немає. І думаєш, ну чого я буду ревіти? А воно десь там відкладається. Не знаю, де зберігаються ті невикористані сльози… А вчора було через край. Річка з берегів вийшла. А чому? Бог його зна! А може і Він не знає. Просто перерізала всі зашморги, спустила гальма. (Просто нічого не буває. «Випадковість – непізнана закономірність…»). А вчора було ПРОСТО. Ще й випили трохи. Ні, не думай я не п’ю. Так, на свята іноді буває. А вчора захотілося. Чого воно мені в голову прийшло оте «Випити»? Дзвоню Асі: «Їдь до мене!» Дістаю дві пляшки. Вона: «Ты че тронулась!» А я не «тронулась», просто з’їхала з глузду. А може і «тронулась», так би мовити, заразом, щоб вже напевне. Випили на двох. Хоча, ні. На двох – це ж навпіл. Тоді, виходить, я за 1, а вона за 0.3 людини. В обох істерика. В мене сльзи і меланхолія – в неї на «ха-ха». Відправила її додому. Тинялася містом. Сиділа біля мосту, дивилася на протилежний берег. Там світиться. А між берегами – чорна вода. Така ж чорна, як і я. Плачу. На щоках чорні потоки. В душі чорні потоки. Красуня, одним словом! А байдуже, ніхто ж не бачить. Прийшла додому. «Где была?!» А Бог його знає, де я була. Може і не було мене взагалі. Дивлюся так, ніби бачу вперше. Ніби очі раніше і не відкривала «по ненадобности». Нічого не сказала. В горлі десь ті слова застрягли. Та й що казати, якщо не чують і не бачать. А може й не хочуть ні чути, ні бачити. Не пам’ятаю, як все зняла. Залізла в душ. Увімкнула холодну воду. Півгодини просиділа. Відмивала себе від чогось. Від чого не знаю. Хотілося шкіру здерти. Ніготь зламала. Кров капає. Мабуть боляче. Ну, має ж бути боляче! А воно нічого. Капає собі. Сиділа. Поки губи не почали тремтіти. Сховалась під ковдру. Погасила світло. Тремчу. За вікном тіні туди-сюди. Ну, чого їм оце не сидиться, не лежиться, не спиться? Хоча, мені теж не спиться. В голові паморочиться. Від алкоголю. А може від того, що у шлунку з ранку нічого не було. Може, від того, що хочу спати. Не спала, здається, цілу вічність. Хочеться закрити очі, які тільки сьогодні вперше відкрилися, а вже втомлені. Вже болять і пекуть. Вже плачуть. Думаю. Вони сплять. Ніби-то поруч, а ніби нікого й немає. Бо я самотня. Ні, не правильно. Я самотня, бо поруч нікого немає. Годинник аж надто голосно цокає. Як я раніше того не помічала? Щось шебуршить, вовтузиться, клацає. На вулиці хтось ходить, розмовляє, кричить, машини їздять. Який галас!!! Як я раніше спала? Невже не чула? Дивуюся собі, як багато ми не бачимо, не чуємо, не відчуваємо і не знаємо. «Тронулась!» В голові Аськін голос. А може мій. Погоджуюся з ним. Нема чого заперечувати. Думаю. Погана звичка. Беру мобільний. «Може хто дзвонив?». А хто міг дзвонити? Ніхто. «…ни кому ни кабельность…» Все одно беру. Дивлюся на час. Вже сьогодні. А де поділося вчора? Чи то вчора стало сьогодні? А може, навпаки – сьогодні стало вчора. А де ж завтра? Все, заплуталась. «Тронулась!!!» Сама з себе сміюся. Засинаю щаслива. Чому? Бо вчора я ПЛАКАЛА!!!
ID:
95910
Рубрика: Інше
дата надходження: 04.10.2008 00:27:13
© дата внесення змiн: 04.10.2008 00:27:13
автор: ВЛВ
Вкажіть причину вашої скарги
|
