Невже ми чужинці на рідній землі,
Що мови своєї не прагнемо знати?
І в час, коли ненька в крові і вогні
Нам треба себе, друже мій, запитати:
Чому Україна вже стільки віків
Не може позбутись цієї хвороби?
Чи може багато ми маєм гріхів?
Чи неуки ми, чи усі ми нероби?
Клянем окупантів ми мовою ворога,
І мовою вбивці – виплескуєм гнів,
І платим за власну байдужість ми дорого,
На війни своїх наражаєм синів.
А може і внуків, і правнуків наших,
Бо їм колискову співали батькі
На мові російській, що звемо ми «раша».
Прийдуть визволять їх колись байстрюки.
Що треба нам ще, щоб себе ми змінили,
Щоб більше ніколи причин не шукать,
Щоб рідна крайна розправила крила,
Щоб голосно пісні вкраїнській лунать,
Радіти й журитись щоб рідною мовою,
Сміятись і плакати тільки на ній,
Молитись і каятись щоб калиновою,
«Кохаю» - казати коханій своїй?!
Ні, ми не чужинці! Ми – мужні! Ми – вільні!
Ми - діти твої! Україна – наш дім!
Нескорені, духом міцні, тілом сильні!
Піднімем тебе, хай мине лише грім.
В.Дубас
01.06.2022