Весна повільно відцвітає,
Ось - ось вже літечко прийде.
Вона у нього запитає,
Чи дні її ще не вкраде?
Вона цвіла у дні жорстокі,
Цвітінням скрашувала світ.
І надавала людям спокій,
Пелюстки кидала до ніг.
А ми їй вірили і знали,
Що нас весна не обійде.
Її із радістю стрічали,
Війна весну цю не вкраде.
Вона війні дивилась в очі,
Весну хто може зупинить?
Ворожим пострілам регоче,
Бо знала, що прийде та мить,
Що літо скаже війні: Досить!
Від ран зморилася земля.
Її омиють сині роси.
Прийде кінець для москаля!
А на оновленій землі,
(Колись писав про це Тарас),
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі...
Дуже красивий вірш, кожен рядочок якого пронизаний вірою в Перемогу, вірш, в якому героїками минулого і нащого часу органічно сплетена в одне ціле словами Тараса Шевченка.