«… Це дворище
Де вже готова упряж
Для твого серця…»
(Пауль Целан)
Моє серце вирушало у подорож,
Покликало собі кучера чорновбраного,
Що впряг двох коней вороних,
Коней, що не знали господаря,
Що споконвіку були дикими й вільними.
Моє серце обрало собі дорогу
У країну захмарну-загірну,
Яку довго вигадували,
Яку придумали книжники ренесансу.
Моє серце вирушає у подорож
Шляхами гірських круків
І жовтокрилих метеликів –
Туди, де летить зозулі крик.
На дворищі,
Яке топтали монахи
Важкими черевиками зречення,
Де зроду не цвіли кульбаби радості,
Де бруківку тесали з брил смутку
Серце взяло з собою валізу
Важку, як весь тягар світу
І мріяло тою колісницею
Залізом самородним кованою –
Тим запрягом недоречним
Заїхати в Країну Білих Хмар омріяну
Або в країну Вічної Молодості
Чи в місто Віри Таємної
А приїхало на війну.
...тим "запрягом" їду з 14-го...вже по самій війні...із вірою в перемогу...нарешті... - якось такого хотілось би завершення цього віршування...дякую, Артуре!
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я так самого - з 2014 року в тому запрягу. Я родом зі Сніжного....
Пока, що так... на війну, без неї тяжко покинути імперію зла... воля здобувається на полях боїв. Рідко кому вдалося стати вільними без боротьби... тим більше, що ми засновники залісся, породили цих виродків.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
майбутнє не прогнозується
на всі сто
як то кажуть
їхали їхали і заїхали...
прикро якщо нинішні втрати
стануть навіть в дрібному
марно даремними...
респект
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00