Минає час, рушаючи
Крізь роки і століття,
В минулому лишаючи
Днів щастя й лихоліття.
Летить, не зупиняючись,
Вдаль, темну невідомість,
Щомиті віддаляючись,
Поринувши в свідомість,
В свідомість твору Божого,
Ім’я якій ‒ людина,
Взірця, на нього схожого,
Бо ми його частина
Так само, як довершена
Навколишня природа –
Сестра неперевершена,
Утіха й насолода.
Та часу швидкоплинного
До місця не прикути.
Не можна безупинного
Спинити, повернути.
Адже йому підкорені,
Ми маємо служити,
Бо люди всі сотворені
До часу вимог жити.
А всі ті несподіванки,
Що він не підкидав би,
Хай втіляться в сподіванки,
Яких ти вже чекав би.
Та що би не ставалося –
Приємне чи тривожне,
Все, що б не забажалося,
Здолать єство спроможне.
Євген Ковальчук, 15. 01. 2016
