Піднявшись з мокрої землі,
Вона зітерла кров із рани,
Стоять бо з-заду діточки малі.
Ніхто їм не замінить мами.
Шматки розбитого зібрала серця
І знов його любов'ю воскресила,
Бо в глибині душа тендітна
Це світло зберегти просила.
І одяг вона випрала від бруду.
Він зап'ятнивсь від пересудів.
Ішла, усмішку щиро дарувала:
"Бо так Господь велів." - казала.
Та й не могла по-іншому, невміла.
Вона ж бо дійсно всіх любила.
Але по-серед натовпу була сама.
Хоча тягнула руки, та дарма...
І знову вкотре зашиває рани,
І вже не хочеться сміятись,
Та в глибині душа все та ж,
Просить із землі піднятись.
Чудовий вірш! 
