Білолиций, з очима вуглинками.
Усмішкою такою, що освітила б весь світ.
Мов із іншого світу винирнув
І забрав моє серце під лід.
Дихати не дає — захоплює подих,
Ловить мене за руку і каже «люби».
Він не такий, як десятки слабких і гордих.
І я рину до нього, як спраглі усі до води.
Лагідний погляд, легкий, мов морський вітрець,
Дивні думки закрутились в складній спіралі.
Він зі мною трохи, увесь час — десь,
Всі, крім мене, його про щось завжди благали.
Якась краля кричала «дивись, я уся твоя»,
Інша — іскри з очей — «ти ніхто і занадто різкий»,
Третя була копія — точно я!
Але чогось бракувало. Напевно, мізків.
В цьому ж випадку ти закохався і зник,
Всі думки, мрії, спогади стерлись в білий.
Не вини й не кричи, твій глухий давно крик,
Ну а ти вже не той, кого душу запросто гріли.
Сильно ! 
Душевний біль сховався в спогадах... 
