Може я дійсно зря це все. Кожен раз кажу собі, що більше не буду. Кожен раз кажу всеодно не зрозуміє. Кожен раз це не моя справа. Але я так навчена, приручена. Я не кидаю людей у біді. Я кажу їм правду. Болісну правду. А потім думаю. Може все-таки проблема була в мені? А потім дивлюсь на своїх щасливих друзів поряд і заперечую свої попередні думки. Ні. Якщо збагнути одна людина не в змозі, то завжди зрозуміють вони. Так, можливо і треба опустити руки. Але поки не виходить і я терплю. Я це роблю не від заздрощів чи від скуки. А з того, що все ще тебе люблю. Не зважаючи на увесь пережитий болючий досвід. На всі сказані тобою й мною слова. Навіть на заплакані твої ясні очі. Я все ще можу сказати, що я твоя. Я не ображаюсь і не ображаю. І завжди говорю в попад. Може це не слова для заспокоювання й раю, але ці слова, щоб не втрапити в Ад. Я не вірю в бога, в пророцтва, в кохання до гроба. Я вірю в дружбу та силу слів. Я навіть якщо ти збагнути поки не зможеш, я постараюсь знайти ще більше слів. Обійти найболючі моменти, щоб не вбити думками своїми. Я з тобою вкрай обережна, шкода, що ти швиряєш себе з бока у бік. Шкода, що інколи ходиш по колу і шукаєш чуда, воно не прийде. Гарно проводити час не в змозі. Може тоді воно усе для тебе пусте? Я не пишу тобі і ти час від часу не пишеш. Так легша, так я відчуваю себе живою. Я може теж не принцеса дісней. Але все ще людина і все ще дихаю у повні груди. Ти хочеш виговоритися і почути: "розумію". Я не можу тобі цього дати. Бо на жаль дії такі в моїх голові сидять за гратами. Бо на жаль я не можу цього робити. Мені шкода,тобі потрібен хтось інший. Я не стану ложкою меду. А дьогтем ставати не хочу тим більше. Не знаю, може ми даремно стараємось. Зберегти те, що зарання приречене. Але чому так впахуємо і калічимся. За для чого одне одного п'єм палицями? Палицями по руках та пальцях. Немов кажемо не можна не трогати. Вибудовуємо кордонами те, що захищаємо один в одному. Може воно і пусте усе. Але так багато уже побудовано. Я викупаю в тобі усе. Цікаво ти бачиш мене постороньою? Ти бачиш в мені все те, що я і сама не помітила? Може воно і марно усе. Але так багато вже зроблено. Покинути збудований власноруч дім, не хочеться правда? Ба навіть якщо він не до кінця побудаваний, його всеодно шкода усім серцем. Я може й не краща з твоїх подруг і може й не кажу те, що хочеш. Але я так багато перебираю подумки слів, щоб ти не почула того, чого не хочеш. Щоб ти не упала у відчай та страх. Щоб воно якщо і боліло, то не довго. Мабуть я в цьому ще не мастак. Але і мені з того не добре. Я б хотіла бути для тебе такою як ти хочеш, але не можу. Бо вбивати тебе власноруч солодким ножем, це немов вкладати тебе при дорозі. Трупом ляжу, але не втрачу тебе. Як завгодно, але не словом. Я не хочу вбивати тебе, не так... Так я не допоможу
