Кажуть, що далеко в лісі
Мешкають примари,
Де верхівки сухостоїв
Зачіпають хмари.
Одинока там зозуля
В темряві кукує.
Як спитаєш в неї, скільки? –
Мало відрахує.
Бо приречений у хащах
Загубитись кожен.
Хто врятує бідолаху?
Хто йому поможе?
Сиро, наче у могилі,
Мокре все навколо.
Ось, здається, повертаєш,
Але йдеш по колу.
У кущах та у корінні
Зупинивсь навіки
Той годинник, що невпинно
Підганяє жити.
Тож чекати на спасіння
Будеш ти до смерті.
Та й у ній нема нічого –
Будемо відверті.
Чуєш різні голоси –
То дерева кличуть.
У сплетінні почуттів
Помічаєш відчай.
Сміх, ричання і виття
Тих, кого немає.
Раптом тиша... Чути як
Серце калатає.
Але ні! Не може бути!
Що за пісня дивна?
Наче мати колискову
Шепотить дитині.
Хто у топкому болоті
Солодко співає?
Від сторонніх її погляд
Маска прикриває.
То трагедії є образ! –
Впізнаєш одразу.
Бо гниле лице старої
Викличе відразу.
Ні живе, ні помирає –
У пітьмі існує.
Та мелодію сонливу
Діти вже не чують...
Їх не стало ще до того,
Як цей ліс з’явився.
Коли парубок завзятий
В озері втопився.
Збожеволіла дружина,
Гіркі сльози лила.
Не схотіла більше жити
І дітей схопила.
«Мої дітоньки хороші,
Хочете до тата?» –
Потягла малечу бідну
Батька зустрічати.
На те озеро глибоке
В ніч страшенно темну.
А що потім? Вже ніхто
І не знав напевно.
Але згодом засихати
Ця водойма стала
І від себе далі й далі
Сім’ї відганяла.
Не пішла одна єдина –
Безвісти, що зникла.
Хоч останні, ніби, чули
Навздогін їм крики.
Не звірячі і не людські
До кісток лякали,
Тому перших дуже швидко
Другі доганяли,
Залишаючи подалі
Прокляту місцину,
Через сотні років котра
Вкрита лісом сивим.
Де в’язке болото сіре
Озеро змінило.
У суцільному тумані
Пісня й досі лине...
