Щось в цьому є осінньо-неповторне,
Мовчання шепіт, крики самоти.
Таке водночас справжнє й ілюзорне,
Який мотив, божественний мотив!
Я вже десь чула хор цей безголосий,
Думки летіли в вирій на царград,
Співала осінь, неповторна осінь,
І плакав сад, від щастя плакав сад,
Дивилось небо Божими очима,
Яка краси предивна благодать!
І навіть хмарка – в сукні Серафима
Плила поважно, наче світу знать.
Прощально в небі птаха прокричала:
«Я – до весни, я – лишень до весни».
«Як мало літа, осені як мало», -
Прошепотіли вслід їй ясени.
Щось в цьому є осінньо-неповторне,
Сумні троянди кольору розлук.
Упали ноти з мушлею валторни,
Упав каштан з футлярчика на брук.
Пречудовий вірш!!! 
