За тінь нехай ідуть мої зітхання
Про те, чому моє кохання
Щодо тебе розтануло, не будучи
Як крига, не кажучи
Про те, що ти мене забула
Узяти до свого життя. Зола
Із твоїх ступней все летить,
Як тільки від мене от час біжить
Кудись і швидко... Без тебе
Прикро жити на Землі, себе
Жаліти хочу... але як? Хто
Гладить дух мій? Що
Таїть те затміння? Чого
Не знаю досі я, чого не бачив - що
Сховає Купідон? Чого мовчиш ти,
Як я дзвоню тобі. Ви
Мабуть десь у ліжку...
В душі, може? Не вгадав, калюжу
Крові невимовної від тих ударів
Кулаком із пальців моїх. Ікарів
Подвиг все чекає виконання
Від мене... Замість ще того стогнання
Мого серця... Заспокоїти не можу,
І все ж його вночі тривожу
Аби мені питання суть розкрив:
"Що ж маю я зробити, не зробив я -
Щоб силу мати до тебе дійти?
Чому забула ти мене в затмінні, діти
- Народженні не нами, ростуть з тобою
Наодинці, бо той - на кого мене проміняла - зі мною
Прірва розділяє нас: не вміє
Вірним бути, розбрат сіє
Без тебе - коханку він весь час леліє
Багатством грошей своїх як не ллє -
То сипле золото... Бо ти є бідна,
А він лише багатих любить: дитина
Твоя, від нього - йому чужая,
Тебе не перший рік все колихая -
Запитує "Хто тато мій?": відповісти -
Не знаєш. Закрити
Тему цю же ти хоч все ж якось
Маєш. Зови мене, я розберусь
Із "бувшим" - що більше не побачить
Колишню свою, зруйнував той мостик - пробачить
Він не зможе. В сльозах отої зради
Все ж он тебе забуде. Заради
Нового кохання - він заживе як квітка:
З коханою на палубі - буть обирать ті вина.
А я - на море вже квитки купив,
А хочеш - я тебе гулять коли водив
Давно... серед тих хвиль міських
Твої я розтопив печалі крізь узьких.
