Жив колись в давній давнині
У хозяйки-господині
Огроменний диво-кіт
У панчохах без чобіт.
Чорно-біло-сіруватий.
Хвіст коротко-довгуватий.
Гострі вуха лоповухі.
Тупуватий, вбогодухий.
Але всі його любили,
Бо він був грайливо-милий,
Бо у нього був у поміч
Більш авторитетний родич.
За парканом, між дерев
Жив солідний дикий лев.
У печері між кістками
Об’їдався лев без тями,
Потім – спав у тиші…
Тут з’явились миші.
І великий злий король
Втратив наді всим контроль.
Через біль безсоння,
Вліз на підвіконня
Свого кревного кота
Й риком просить, аж вола:
Не боюся я звірей,
Та ж позбав мя від мишей –
Найстрашніших звірів,
Злих, малих і сірих.
Кіт відкрив віконце.
Око мружить сонце.
Зараз – недоречно.
Домовились на вечір.
На ніч наш герой
Вдягся, як ковбой:
У чоботі – плюх,
Зверху – капелюх.
Штанів не дістав.
Підв’язав хвоста.
У вечірню пору,
Шмигнувши із двору,
Обійшов дерева
І прийшов до лева.
Лев його чекав.
Сало, хліб дістав.
Доверху налив.
Гамнув і запив.
Потім повторив.
Ще раз повторив.
Час швиденько сплив,
Й котик перепив.
Пронюхавши це,
Миші, шмиг, живцем
Скочили в комору,
Напхали у нору,
Наситили живіт.
В дурнях лев та кіт.
Ю.П.2020
