Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Мирослав Вересюк: Франція - погляд з середини. - ВІРШ

logo
Мирослав Вересюк: Франція - погляд з середини. - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Франція - погляд з середини.

                                         Франція – погляд з середини.

            Сьогодні, після отримання Україною безвізу,  вже особливо нікого не здивуєш туристичною поїздкою в Європу чи навіть працевлаштуванням за кордоном. А в середині дев’яностих це було зробити не так-то просто. Але споглядання туристичних принад це одне, а побачити справжнє життя країни, проживаючи в сім’ї  її громадян, то величезна різниця. І цю можливість ми отримали дякуючи нашим французьким друзям, з якими здружилися завдяки синові. Взявши його на оздоровлення один раз, вони робили йому виклик щороку до настання його повноліття, а то і двічі на рік і два рази провідували його в Україні.
              Сім’я Порас проживала в містечку Гранд-де-Сат на півночі Франції неподалік Дакерка, який ми вимовляємо як Дюнкерк. Голова сім’ї Жан 1943 року народження, а дружина Мішель була на рік, чи два старша. Їхньому сину було десь років з 15. Проживали вони на окраїні містечка в двоповерховому будинку на дві сім’ї. Такими будиночками була забудована вся вулиця і вони нічим особливим не відрізнялися один від одного. Було видно, що забудова велась за одним проектом. Як потім виявилось в процесі спілкування, вони раніше мали квартиру в дев’ятиповерховому будинку в самому центрі містечка. Та потім придбали в кредит це житло, яке вже давно виплатили. Жити в багатоповерхових будинках,  виявляється у них не дуже престижно. Тож в цьому містечку в центрі проживають переважно негри та араби. 
               Будиночок дуже компактний, без зайвого метражу, навіть сходи на другий поверх гвинтові, щоб сходові марші не займали багато місця. Пізніше я зрозумів чому такий мінімалізм. Це все з метою економії, щоб не платити зайве за освітлення та особливо опалення. На першому поверсі половину площі займала прихожа-вітальня, а ще кухня столова та вихід у внутрішній двір. На другому поверсі було три невеликих спальні та ванна кімната, об’єднана з туалетом. Перший поверх був вимощений плиткою і знімати взуття при вході в будинок традиції не було. Натомість на другий поверх, підлога якого була покрита ковроліном, піднімалися босоніж. До будинку збоку прибудований гараж. Внутрішній двір це десь з дві сотки з газоном, збоку якого росла плакуча верба і зовсім невеличка грядка з півтора десятками помідорних кущів та зеленню. Від тротуару прибудинкову територію відділяла не висока жива огорожа, трохи вище коліна.
            Цікавою була реакція господаря, коли він побачив як я викладаю своє причандалля для бриття – помазок, станок з лезами і т.д. Він лише хитав головою і промовляв, - Ой, ля-ля! Ой ля-ля! Причину цього я зрозумів дещо пізніше, коли трохи вже порозумілися. Виявилось, що їх містечко розташоване в двадцятикілометровій зоні від атомної електростанції Гравлін, яка є третьою за потужністю в світі. Пізніше нам навіть організували екскурсію на цю атомну станцію. І що цікаво, ніхто не перевіряв ніяких паспортів. Просто на певні години записуєшся на екскурсію і все. Зрозуміло, що нас не водили в зону реактора, але зал, з якого здійснюється управління реактором показували з оглядового майданчика. Екскурсія проводилася французькою, тож наше сприйняття було чисто візуальне. Та мені, як ліквідатору аварії на Чорнобильській АЕС було цікаво спостерігати за відкритістю роботи станції для населення. Тож щоб уникнути протестів населення, тариф в цій зоні був на рівні собівартості, фактично копійки. Тому всі  в побуті використовували дешеву електроенергію і брився господар електробритвою, аналогом нашого «Харкова», яка працювала так же голосно. А вода! А вода в крані дорога. Літр води з крану і з пляшки – приблизно в одній ціні. Тож він одразу прикинув у що йому виллється моє бриття. Розказуючи, що це дорого він робив характерний жест пальцями руки і повторював, - Такс! Такс!
            Щоб уникнути  можливих непорозумінь нам показали як користуватися їхньою сантехнікою. Мішель показувала як у Франції чистять зуби і закривають при цьому кран, щоб не текла зайва вода і наголошувала, що так як в Україні робити не треба, треба закривати кран, - Укрейн – но! Франсе – ві! Тож одразу стало зрозумілим, що ощадливість одна з рис характеру і це сприймалося нормально, але і були певні нюанси про які дещо пізніше.
               Голова сімейства працював на металургійному комбінаті якимось технічним працівником і на час нашого візиту оформив відпустку. Що конкретно він робив зрозуміти було важко через вживання технічних виразів. Як я зрозумів він був кимось на подобі майстра, чи то технологом і виконував якісь контрольні функції. Та було зрозуміло, що його зарплата в місяць складає п’ятнадцять тисяч франків, що по курсу на той час становило три тисячі доларів. Мішель була домогосподаркою і займалася вихованням сина. 
            Ось така звичайна сім’я, як вони казали середнього класу по їх мірках. Глава сімейства їздив на роботу автомобілем Рено Лагуна, який був придбаний після вкраденого Рено-19, а домогосподарці для поїздок в магазин і по інших справах, придбали Рено Кліо, маленький такий автомобільчик.
           Так почалися наші будні і пізнання життя французької родини і розвіювання певних стереотипів. Одним з таких є французька кухня. Може в ресторанах вона така ї є, як на рекламі і в кіно, а в родині все виявилось набагато прозаїчніше. Мішель хоч і була домогосподаркою, та плита не була її стихією. Всі продукти привозилися з супермаркету «Ашан» у вигляді напівфабрикатів і вже готових продуктів. Їх залишалося лише розігріти в мікрохвильові, чи то в духовці, вже й не пам’ятаю. Що здивувало, то це навіть варені овочі і картопля. Ось поставили на стіл цілу варену картоплю, розігріту у мікрохвильовці. Ну і як ти її будеш їсти? Ми привикли - картопля тушкована, пюре, жарена, а тут просто з магазину варена картопля… Дивлюсь, Жан кладе картоплину собі на тарілку і починає різати ножем та їсти. Спробував і я, а вона не лізе… На столі вроді би все є, але справді – все без звичного смаку… Ну недоїли ми в обід цю картоплю, а на вечерю нам її знову дають! Не подужали на вечерю, буде на сніданок! Тож на другий день я кажу дружині, - Давай доїдати цю картоплю, бо нам її ще і на завтра подадуть. Прийшлося… В нас господиня таку картоплю і на стіл би не подала, а якщо недоїли, то в помийне відро. 
                Сніданок, обід і вечеря були звичайним за раціоном. На сніданок – кава, масло, батон, сир, бекон та конфітюр, тобто варення. Обід теж містив стандартний набір продуктів і включав гарнір у вигляді макаронів, інколи картоплі. До них  м’ясні страви, вже готові, які лишень треба було розігріти, тобто навіть не напівфабрикати. Перші блюда відсутні. Правда овочів вдосталь, особливо зелені,  але у вигляді як вони кажуть – натураль. Щось подібне і на вечерю. Всього вдосталь, у великій кількості, але… Жо кілька разів готував барбікю, чим дуже пишався. На ділі виявилося, що це звичайне м'ясо,придбане у тому ж «Ашані». Воно нарізане як для шашлика і нанизане на дерев’яні палочки, десь сантиметрів до тридцяти та запаковане на лоточках. Вдома, на задньому дворі, в невеличкому мангалі він розпалював деревне вугілля і жарив його.  Видно було, що це йому подобається і він очікував почути слова похвали. Прийшлося… Хоч насправді приготовлене барбікю було якимось прісним. 
                   Десь вже незадовго до кінця нашої поїздки я запитав у них про їх знамениту страву, через яких французів у світі прозвали жабоїдами, тобто про жаб та слимаків.  На що почув відповідь, що жаб’ячі лапки,  це швидше ресторанне блюдо для гурманів. У них в сім’ї їсти жаб не прийнято. В інших сім’ях це швидше ритуальна страві яку готують на новий рік.  А ось слимаків – будь ласка! Наступного дня у тому ж Ашані були придбані два види равликів – кокі сан жак, тобто звичайний виноградний равлик та ескарго – морський. Ескарго відправили в холодильник, а  виноградний равлик на два-три дні засипали мукою. Він цю муку споживає і прочищається, тобто виштовхує з себе залишки того, що він споживав перед тим. Після цього процесу равлики обох видів  були зварені з додаванням солі та кропу. На стіл вони подаються на тарілці, политі розтопленим маслом. Ось і все! Рецепт приготування вже вам відомий і він дуже простий, так що можете спробувати.
               Для того щоб їсти равликів є спеціальні вилки з двома зубцями. Береш равлика лівою рукою, а правою вилку і видобуваєш його з хатки. Я подивився як це робить Жо і почав наслідувати. Якщо він їсть, то і зі мною нічого не станеться. М'ясо равлика обмакається в масло і в рот. М'ясо як м'ясо. Десь за смаком нагадує курятину. Але курку взяв та й їси, а тут треба покопирсатися. 
              В ескарго тіло равлика в декілька разів більше, тож копирсатися треба менше. Зрозумівши суть процесу і смак, я їв їх без відрази. А ось дружину прийшлося вмовляти. Вона спочатку не могла наважитися взяти равлика в рук, а покласти в рот – то і поготів. З великими зусиллями заставила пожувати себе бідного равлика і дивлячись на її вираз обличчя я її вмовляти більше не став. 
               Були побоювання щодо мовного бар’єру. Але як не дивно, та ми його не відчували. Спілкувалися за допомогою кількох десятків базових слів, які вивчаються дуже швидко. Якщо були складніші речі, то на поміч приходили папір та ручка та графічні зображення, а також невеликий російсько-французький розмовний словник. Якщо було вже дуже складно, то на поміч приходив син в якості перекладача, але він був невдоволений тим, що його відривають від приставки та спілкування з Крістофом. А ще ми для себе зробили відкриття, що безліч слів з кулінарії мають французьке походження, як то пюре, олівє, круасан, бізе… Теж саме можна сказати і слова з театрального чи музикального середовища, як то спектакль, амплуа, партитура, партер, бенуар, бельетаж і безліч інших. Технічні терміни, слова з соціології та політики, багато з них теж мають французьке коріння. Та навіть добре знайома всім табуретка, французькою буде табурет. Аналогічно графин французькою – караф, а в нас вживають часто карафка. Ось так закінчення «ка» до цих слів зробило їх українськими. Тобто якщо бути уважними, то в розмові починаєш виділяти звучання знайомих слів і пробуєш вловити її суть. Але інколи звичні нам слова на французькій мають інше значення. Як ось «журналь» це виявляється газета, а «трамвай» - французькою робота. 
             Та якби там не було, але вивчення мови країни в якій проживаєш, відбувається дуже швидко. Починаєш розуміти яким чином політемігранти типу революціонерів, перебираючись з країни в країну, так швидко засвоювали мови і знали по декілька європейських мов. Але виникає і протилежне питання, - Чому московіти, проживши все життя в Україні, так і не вивчили українську? І тут іншого пояснення як ненависть і зневага до України і всього українського, просто немає! А так ведуть себе тільки вороги!  
            Але повернемося до Франції. Французи,  не криючись, показали нам своє звичайне життя. Ми старалися, наскільки це можливо, не дуже їм надоїсти. Та було цікаво порівнювати наші і їх умови життя. Ми разом з ними їздили на закупівлі продуктів в супермаркет «Ашан». Тоді в нас ще нічого подібного і близько не було. А при нашому суцільному дефіциті, їхній асортимент товарів просто зашкалював. І це все упаковане, розфасоване, охолоджене, зважене та промарковане… Я тепер збагнув весь той їхній шок від побаченого в м’ясному павільйоні  на нашому центральному ринку у Вінниці! Від побаченого вони дійсно були вражені не дуже чистими м’ясними прилавками, не першої свіжості фартухи та нарукавники, колоди для розрубування туш та  і сам процес… Та і сьогодні на цьому ринку мало що змінилося… 
               Виявилось, що технологія купівлі продуктів має певні особливості. Сім’я отримувала раз в тиждень досить об’ємний рекламний буклет з цього магазину, в якому детально зазначалися  характеристики продовольчих товарів їх ціна і акції. Тож Мішель здійснювала придбання товарів тільки в разі наявності певних акцій у вигляді зниження цін на них. А і справді, навіщо переплачувати, якщо періодично пропонується знижка. Зробивши одного разу екскурсію по супермаркету, наче по музею, я більше таких спроб не робив. Це було з двох причин. Перша, що від асортименту товарів рябіло в очах. А друга – Жо пропонував, поки жіноцтво вибирає необхідні продукти, випити по стаканчику холодного вина, яке називалося одним словом – розе. Це було сухе купажне вино і дійсно мало рожевий колір. А що може бути кращого літом, при температурі 30 градусів, за стакан холодного сухого вина. І хоч він був за кермом автомобіля, та міг собі це дозволити. Ще тоді їхніми правилами дозволявся вміст алкоголю в крові до 0, 02 проміле. Тобто ця норма, що сьогодні  вже прийнята і в нас. Тобто визначальним був не запах алкоголю з рота, а його вміст в крові. Тож цей стакан вина якраз вкладався в прийняту норму. І цієї норми він неухильно дотримувався. Один стакан вина і ніяк не більше!
                 Інша справа вже дома. Тут він міг собі дозволити вже трохи більше, але ніяк не забагато! І я, признаюся, за цих три тижні так присів на це розе, що аж сам здивувався.
                 Та мені більше до душі був величезний магазин господарських товарів та побутової техніки. Я тут міг бродити годинами. І це не дивно. Адже у нас в цей час в магазинах було практично пусто. Як я вже говорив, - Наш знаменитий Вінницький універмаг просвічувався наскрізь, адже стелажі для викладки товару були порожні. А тут ! Така величезна кількість товарів і в такому асортименті, що можна тільки диву дивуватися. Запам’яталося, що різноманітних ланцюгів я нарахував біля сорока видів. В так по всіх групах товарів. А що вже говорити про побутову техніку! А для майстровитих, наявність інструментів, як ручних так і електричних, різноманітних механізмів та пристосувань, будівельних матеріалів, просто вражала!  Мені було байдуже до продовольчих товарів, одягу та взуття. А ось наявність будівельних та господарських товарів, це було на фоні нашого суцільного дефіциту, щось неймовірне. Там збоку був ще один достатньо великий магазин з уціненими господарськими товарами. Це були майже такі ж товари, ціни на які були значно нижче в силу обставин, що з’явилися нові моделі, чи давніх років випуску. Це не був брак! Та в нас, в той час браковані товари розгрібалися з швидкість світла! Ми самі придбали знаменитий івано-франківський  мебельний гарнітур «Калина», після півторарічної черги, в якому дверцята в шафі та сервантах були закріплені на різній висоті, як і ручки, ну так  з відхиленням півтора сантиметра. Бокові панелі  були виготовлені з бракованих плит, а оббивка м’яких меблів була такого ідіотського, яскраво-червоно кольору та ще й за щільність нагадувала мішковину. І нічого, прийшлося брати! Бо позаду стояла сотня бажаючих і тільки чекала нашої відмови. 
              А тут застаріла модель! Але Жо був дуже невдоволений тим, що я заходив в цей магазин. Це вважалося, що тут товар дозволяють собі придбати люди з малим достатком, тобто злидні. Тож дивлячись на його сердитий вираз обличчя та потік слів, прийшлося підкорятися. Я потім намагався зрозуміти, як ними на психологічному рівні сприймається зниження ціни в наслідок якихось акцій і це вітається. І переважно тільки тоді вони здійснюють придбання як продовольчих, так і промислових товарів. А ось уцінений товар, це вже не престижно! 
                           Французи бачили життя в Україні, проживаючи в нашій сім’ї і таку ж змогу дали нам. Звичайно, що це було дуже разюче! З цього приводу у нас було дуже багато спілкування. Як вони говорили, що ми зараз живемо так, як жили їхні батьки в п’ятдесятих роках. І як це була гірка правда, вони були праві і це ми бачили своїми очима. Та мені запам’яталося пояснення Жо цьому. Він говорив, що вони в свій час, в дев’ятнадцятому столітті, своїх комунарів, тобто по нашому більшовиків-комуністів,  просто розстріляли. При цьому він це показував дуже емоційно, імітуючи звуки пострілів, - Та-та-та-та…. А ми дозволили їм захопити владу і правити країною. І заперечити цьому було складно.
                        Про наші гостини знало чимало знайомих і друзів сім’ї Порас, сусіди та родичі. Тож вони рішили одного разу зробити вечоринку, та закликати їх в гості. Нам було цікаво спостерігати за цими приготуваннями і як це відбувається. За будинком , на газоні розставили столи та складні лавки, які звідкілясь привезли. На кухні ніяких приготувань не відбувалося. У визначений час зійшлися запрошені разом з дітьми. Одіта публіка була дуже буденно. Запам’яталася сімейна пара, яка складалася з поляка і француженки в яскравих  барвах. Так на ньому були якісь штани, на подобі шароварів з візерунками в гавайському стилі. Всі вони були знайомі між собою і активно спілкуватися. Нам же залишалося лише спостерігати за цим гулянням. А воно було ну дуже скромним по наших мірках. Дітям за окремим столом поставили кілька пляшок води з фантою і кока-колою та якісь горішки та чіпси, висипані з пакетиків на тарілочки. Це ж саме було і в дорослих. Але дорослим ще перепало дві пляшки вина на дванадцять чоловік і гулянка почалася… Компанія просто спілкувалася між собою, часто розділившись на групи і зовсім не слухаючи один одного, прикладаючись час від часу до бокалів. Жо щось їм розповідав про нас і Україну, що ми вловили з його розмови. Та мабуть у нього враження від поїздки в Україну було чимало і що в низ переважало, ми могли тільки здогадуватися. Та мабуть враження були не зовсім погані, якщо нас запросили в гості, та ще й при цьому витратилися на білети.  Десь через дві  години вино було випито. А на дитячому столі з гостинцями було покінчено одразу після початку застілля. Тож гості почали прощатися з нами і з господарями. Банкет завершився!
                     Звичайно, що він не йшов ні в яке порівняння з тим, як це робилося у нас. У нас треба було щоб господиня днів два парилася на кухні, а стіл ломився від страв. А про напої і традицію їх вживання я вже мовчу. Та на цю компанію треба було зо п’ять пляшок горілки та пару пляшок вина для дам. Та й застілля було б в три рази довшим. Та , що я розказую, самі все знаєте.   
                        В попередніх розповідях я вже згадував, що я приїхав до Франції в такому стані, що французи могли подумати, що я приїхав померти у Франції. Все як у крилатій – Побачити Париж і померти! Бронхіальна астма давала себе знати у всій «красі». Французи бачили в якому я був стані, будучи в Україні. А тут з моїм здоров’ям справи були зовсім кепські. Я дихав зі свистом. Аерозольні препарати, мабуть що через передозування, майже не знімали спазм. Я не витримував мінімальних фізичних навантажень. В мене була думка, що не їхати в цю подорож. Але процес був вже запущений, тобто віза відкрита, білети на руках і діти вже полетіли літаком… Побачивши мій стан, вони мабуть і самі були вражені. Я не знаю з ким вони про це говорили, з якими фахівцями радилися, але буквально десь через тиждень, Жо привіз  якісь аерозольні препарати і Мішель почала розповідати як мені ними треба користуватися. Вона на циферблаті годинника показувала, що я три раз на день маю вдихати ці аерозолі. Спочатку вдихати один препарат, а потім через п’ятнадцять хвилин наступний. Ці препарати не знімали спазм, а мали попередити його появу. Але для цього повинен відбутися процес накопичення в організмі ліків, які містилися в цих аерозолях і доза вживання зменшувалася Я не те, що повірив, але вказівки виконував добросовісно. Адже потопаючий хватається і за соломинку. А я саме і був в такому стані.
                    Одного дня французи нам повідомили, що нас запросили до мерії. Взнавши  про наш приїзд, мер вирішив познайомитись та поспілкуватися з батьками хлопчика, який йому запам’ятався своєю промовою. Почувши про це дружина почала готуватися до цього візиту, адже відвідуючи державну установу треба мати пристойний вигляд. Тож почала гладити мені сорочку а собі плаття. Побачивши ці приготування Мішель почала заперечувати, - Но-но! Шорт! Ми не змогли спочатку збагнути, - Як це? В мерію і в шортах? Та Мішель настирливо наполягала, - Шорт! Шорт! І при цьому перечисляла, що в шортах ходять і в магазин і в церкву і в мерію. Ми були трохи розгублені, але дивлячись як одіті вони, теж оділи шорти та футболки. Тобто ту одежу в якій ходили щоденно.
                    І це ще один з міфів, який розвіявся. Всі ми чули про високу паризьку моду, спостерігали за показами, чули про відомих кутюр’є. Це все існує! Але ніби в якомусь іншому світі, а простий народ живе і одівається досить просто і невибагливо. Правда ця одежа має бути якісною та натуральною. І ще один міф – про косметику. Косметика – це  потужна індустрія, але вона, як і висока мода,  в житті простих людей займає зовсім інше місце, чим ми собі уявляємо. Так Мішель за нашої присутності користувалася лише помадою. І то не дуже яскравою. Ми за більш чим три тижні побачили всього може до десятка жінок з макіяжем. Це було відкриття! Як казав Жо, що якщо розмальована, то це путана! Може саме тому, що француженки в повсякденному життя не користуються косметикою, вони виглядають якось невиразно. Мені видається, що саме підведені очі, позбавляють обличчя бляклості. Але в них на це не зважають. Та і взагалі красиві жінки, такі щоб голова сама повернулася, у Франції рідкість. Таких випадків було може з п’ять, включаючи поїздку до Парижу! І то я не впевнений, що це не були наші співвітчизниці, адже на вулицях в Парижі російська не рідкість. 
                      Цілим сімейством у супроводі французів ми прибули до мерії. По-правді, відчували себе трохи ніяково. Адже мер і співробітники були одіті нормально – штани і сорочка. А ми в шортах і в футболках! Заспокоювало лише те, що сім’я Порас теж була в шортах та футболках.  Жо розповідав про нас, про гостини. Звичайно все зрозуміти було важко, але те що і йому імпонує увага до нього, до їхньої активної громадянської позиції, було зрозуміло. А ще слова, юкрейн, чорнобіль давали зрозуміти, що він говорить про їх перебування в Україні, про мене, як учасника ліквідації аварії, про дітей, імена яких  згадував. В підсумку нашого візиту і спілкування мер вирішив зробити нам подарунок і витягнув з сейфа чотири пластикові картки. Вияснилося пізніше, що це були білети в Диснейленд.  І тут почалася між нашими французами і мером досить бурхлива перепалка. Її суть ми зрозуміли вже дома з пояснень сина, який чув цю розмову.
                      Диснейленд розташований біля Парижа, а це майже 400 кілометрів від містечка. Тож Жо почав питати, як ми туди маємо потрапити? Якщо мерія хоче щоб ми їх туди звозила, то виділяйте ще два додаткових білета і для них. В результаті цієї суперечки, яка більше нагадувала сварку, мер таки дістав ще два білета і для французів. Добре, що все так закінчилося. Я дійсно не уявляю яким чином ми змогли би самостійно з’їздити поїздку в Диснейленд і назад та скільки це б зайняло часу і коштів. Так, що мерсі меру і мерсі, що порозумілися. 
                       Подаровані білети змінили суттєво план заходів по нашому перебуванню, то ж сім’я Порас почала готовити поїздку в Диснейленд. Так як до нього було далеченько, Жо вирішив, що ми один день побудемо в Парижі, а вже звідти, наступного дня – Диснейленд. Для цього він замовив готель під Парижем і прикинув маршрут, а Мішель була зайнята закупкою продуктів, яких нам повинно було вистарчити на два дні. А син в цей час, наслухавшись від Крістофа розповідей про цей парк розваг, став і собі складати перелік атракціонів, першим з яких мала бути обов’язково «Спейс Монтана». А що це таке я побачив пізніше…
                       У визначений день ми всі, тобто Жо, Мішель та наша сім’я раненько сіли в рено «Лагуна». Поїздка зайняла десь трохи більше двох годин. Виїхавши на автобан, Жо включив круїз-контроль, задав швидкість 150 кілометрів, яка навіть і не відчувалася, адже траса шикарна і потік машин рухається майже з однаковою швидкістю. Тож невдовзі ранковий Париж вже зустрічав нас. Жо на якійсь стоянці припаркував автомобіль і ми почали пішу подорож по Парижем. Я до речі, користуючись їхніми інгаляторами, вже навіть почав забувати про свою астму. То ж по Парижу я ходив без проблем, та ще й забрав в Жо сумку з відео-фото апаратурою, а дружина помагала Мішель.  Маршрут нашої подорожі був спланований таким чином, щоб по можливості побувати у всіх визначних місцях, а подивитися є що! 
                           Впродовж цього дня ми побували в соборі Паризької Богоматері,  біля могили Наполеона у військовому музеї, на Єлисейських полях і біля тріумфальної арки, звичайно, що біля Ейфелевої вежі, на Монмарті, вздовж набережної Сени, з її мостами, пристанями, місцями розкладок різних торговців та букіністів. День був сонячний, навіть було жарко. Тож на обід ми розклалися в якомусь сквері біля пам’ятника Жоржа Помпіду, прямо на газоні. Це мене ще здивувало, адже в нас по газонах ходити не можна. А тут заборони немає. Мішель розстелила Якусь скатертину і виклала з сумки холодильника продукти і наш обід розпочався. Після закінчення обіду все за собою прибрали і ще десь з пів години повалялися на траві. А таких відпочивальників, на траві, було ще кілька компаній і пар. 
                              Ця подорож історичними місцями Парижа залишилася  на світлинах та відео. А в пам’яті збереглися певні неоднозначні моменти. Так вразило, що майже біля всіх пам’яток була велика кількість негрів, які досить настирливо пропонували всілякий дріб’язок, як от невеличкі парасольки які одівалися на голову. Вони на собі демонстрували цей засіб захисту від сонця, але ось на туристах я їх так і не бачив. Ще для себе відкрив, що французькі бомжі мають такий же синюшний вигляд як і наші. Різниці ніякої, тільки ті мабуть спиваються від вина, а наші від горілки. А з дворів, біля Монмарту, так смердить сечею, як десь в одеських двориках чи у Львові. Оспівана Сена, це по суті дуже брудна річка і Дніпро в цей час був набагато чистіший.
                              Вже десь під вечір ми виїхали з Парижу на ночівлю. Виявилось , що Жо забронював місця в якомусь готелі за містом, який тепер прийнято називати хостел. Але на відміну від хостелу, в ціну проживання тут входив і сніданок. В ньому були невеличкі кімнатки з двоярусними ліжками, але все було чистим і охайним. Мабуть таких, відносно дешевих готелів, в околицях Парижа дуже багато. Повечерявши запасами Мішель, прийнявши душ ми потомлені одразу заснули. 
                             Рано вранці, поснідавши, ми виїхали в Диснейленд, який був на тій же трасі, що і готель та вже незабаром були на паркові. Організація парковки дуже вразила як відпрацьованим механізмом, так і масштабами. Суцільний потік машин, що рухався розділявся і автобуси направлялись на праву площадку, а автомобілі на ліву. Площа стоянки величезна, розбита на квадрати і вміщувала десятки тисяч авто та автобусів. Паркувальники з допомогою дорожніх фішок направляли автомобілі на певний квадрат і за лічені хвилини він згідно розмічених місць заповнювався вщент. Після цього фішки переставлялися і заповнювався наступний квадрат. І це все динамічно, без затримок, чітко та злагоджено. 
                            Припаркувавши авто і отримавши якийсь знак, де був зазначений номер квадрата і мабуть що місця стоянки, адже як потім розшукати авто, ми влилися в потік людей, який рухався в напрямку знаменитого парку розваг. Дорога до атракціону влаштована так, що можна йти пішки, а можна користуватися горизонтальними транспортерами. Це такі ескалатори як і в метро, тільки рухається стрічка горизонтально, метрів десь зо сто. А потім наступний транспортер, а за ним ще і ще. Мабуть вони для зручності людям у віці, чи з інвалідністю. Йти від стоянки трохи далеченько, але невдовзі ми побачили будівлі та атракціони. Перед входом Жо і Мішель  провели інструктаж, показуючи на циферблаті годинника час нашого перебування в парку, годину коли і де зустрічаємось та виходимо на обід. Ще раз розказали, що білет дає право на вхід та розваги на всіх атракціонах на вказаний день. Але на території парку всі інші речі платні і по дуже високих цінах. Тобто поїсти, купити морозиво, воду, солодощі – влетить у добрячу копійку. А проносити їжу і воду з собою, категорично заборонено.
                              Уточнивши всі організаційні моменти, Жо роздав кожному білети і ми рушили до турнікетів. На вході білет з вбудованим чіпом проводився по приймачу і турнікет відкривався для проходу. Першими пройшли діти  та дружина, а за ними йшов я.
І тут виникла якась заминка, причину якої я не одразу зрозумів. Я проводив білетом, а турнікет не відкривався. Контролер щось почав говорити мені французькою, суті чого я не міг збагнути. Але тут Жо передав свій білет і я пройшов. Наша сім’я і Мішель пройшли, а Жо залишився перед турнікетами. Зі слів Мішель ми зрозуміли, що один білет вже був кимось використаний! Ким? Ми їх отримали в мерії! Очевидно, що хтось там його підмінив, а візуально зрозуміти, що він вже не дійсний неможливо. Ось така дрібна крадіжка! Виявляється, що і там це явище присутнє… 
                       Мішель з Жо про щось говорили і я думав, що Жо зараз придбає білет та приєднається до нас, але вони вирішили по іншому, що Жо залишиться і буде чекати нас в машині на стоянці. Я не міг цього зрозуміти і гукав йому, - Жо! Кас, показуючи йому на каси з продажу білетів. Та він лише заперечливо розмахував руками і показував пальцями характерний жест, що там треба платити. Я був не те що вражений, я був в ступорі. Отримуючи в місяць п'ятнадцять тисяч франків, проїхавши десь до чотириста кілометрів і не будучи до цього ні разу в Диснейленді, він відмовився придбати білет вартістю всього сімдесят франків. Як так? Я розумів коли це було питанням економії енергоресурсів. Я розумів це коли покупка товарів переважно здійснювалася під час акцій. Я розумів, коли продукти і напої в дорогу вони купляли в достатній кількості і брали тільки з дому. Це було зрозуміло, адже ціни в Парижі і в їхньому містечку дуже різняться. Я розумію яка різниця в ціні готелю в Парижі і хостелу за містом і що немає резону переплачувати. Це зрозуміло і це правильно. Але… В цій ситуації я був вражений. Тут згадалася відома фраза знаменитого їхнього письменника, драматурга, актора Мольєра, який жив в сімнадцятому столітті  і підмітив характерну рису – «Відома французька скупість»! Він в своїх п’єсах висміював цю рису в багатьох сценках, як от господар коню на ніч насипає овес, а вночі стає і все від нього вигрібає… 
                        Зрозумівши, що свого рішення вони вже не змінять, ми пішли на атракціони. Першим ділом син потягнув нас на омріяний  «Спейс Монтану», купол якого  було видно здалеку. Підійшли, стали в чергу, яка здавалася невеличкою. Але виявилось, що стояти в черзі довелося хвилин зо двадцять. Потім ми збагнули цю хитрість, яка не дозволяє бачити всю довжину черги, а лише чоловік з вісім. З допомогою декорацій черга вигиналася зиг-загами, закручувалася і розкручувалася так, що весь час перед очима було до десятка людей, а не ті кілька сотень, що стояли в черзі. Психологія! Якби побачити одразу всю чергу, багатьом не захотілося б її займати. 
                           Вже на вході до атракціону стояли співробітники, які в багатьох дітей і  дорослих перевіряли зріст, запрошуючи стати їх під таку собі мірку, висота якої становила по-моєму сто двадцять сантиметрів. Тож на наших очах кільком дітям та жінкам-японкам не дозволили вхід. Образливо, вистояти чергу і не пройти контроль росту, але це вимоги безпеки. Вже підходячи до своєрідного перону з якого починається і де закінчується все це дійство, починаєш відчувати його атмосферу, гуркіт візків, шум звукових ефектів, дикі крики та репетування  людей. Ці крики справили на дружину вплив і вона почала хвилюватися та висловлювати сумніви щодо її участі в атракціоні. Спостерігаючи за посадкою і відправленням візків, з’єднаних між собою, з лівої сторони платформи і за їх прибуттям, та висадкою людей з протилежної сторони я помітив як одній жінці, яка втратила свідомість під час атракціону, почали надавати допомогу. Мабуть це був не поодинокий такий випадок, адже тут чергувала ціла бригада, яка вийняла її з вагончика і поклала на носилки, відвезла в сторону і почала надавати допомогу. Щоб трохи збити ейфорію в сина і показати йому, що все це не  просто атракціон, я йому звернув увагу на це, що відбувалося.  Та це мало інший результат! Він чув хвилювання мами, тож почав мене  допитувати, - Показати мамі? Не показати мамі? 
                       А вона, будучи в напруженому стані, почула його і почала хвилюватися та вже з страхом почала мене діставати, що саме її не хочуть розказати, підозрюючи якісь сюрпризи під час поїздки. Тож не витримавши її настирності і показав їй, як надається допомога жінці після атракціону. І це на неї вплинуло дуже. Вона почала відмовлятися від поїздки і її майже силоміць довелося посадити до вагончика. Але подивившись на її перекошене від страху обличчя, вирішив не рискувати та вказав їй на вихід. 
                        Обслуговуючий персонал перевірив затискачі, які опускалися і притискали плечі та спину до сидіння. Тут стала зрозуміла перевірка зросту, адже маленька людина під час поїздки в перевернутому стані могла просто вислизнути з під цього важеля.  Все в порядку і ми відправилися в міжзоряну подорож. Усі атракціони побудовані за мотивами кінофільмів про пригоди, подорожі, піратів, розбійників та казкових персонажів. Цей – за мотивами роману Жюль Верна « З гармати на місяць». Тож ми в’їхали в  таку собі гармату, постріл і ми полетіли. Це все відбувається в темноті, в закритому просторі, що значно посилює відчуття швидкості та світлові і звукові ефекти. Поїзд летить, робить різкі віражі щоб не врізатись в якусь планету, що здається вже неминучим, перевертається, падає і злітає. Все це насправді вражає, що починаєш від напруження кричати зі всієї сили чи то зі страху, чи то від захоплення. Якась хвилина часу і появляються світло та поїзд прибуває на платформу. Подорож завершено. 
                            Вибравшись з вагончиків діти захотіли ще раз прокататися на цьому атракціоні і потягнули нас знову до початку черги. Здійснивши з ним другу подорож, в мене сил повторити з ними це вже втретє, не стало. Тож третій раз вони це зробили вже самостійно, а я дружині показав вогкі сандалі, як результат спітнілих від напруження стоп ніг.  А дітей прийшлося переконувати, що є ще інші не менш цікаві атракціони і їх теж треба побачити. Вони теж, в свою чергу переконували маму, що не треба боятися, що ось скільки людей та дітей не мають страху. В результаті на всіх інших атракціонах ми вже каталися всі разом. А вона пізніше говорила, що якби почали з іншого, відкритого атракціону то вона би потім відважилися і на «Спейс Монтану». 
                            Час злетів дуже швидко і згідно домовленості ми пішли на зустріч з Мішель, щоб перекусити. Її побачили на вході-виході ще здалеку, адже вона зі своїм ростом виділялась серед натовпу. На виході кожному на руку поставили штампом відмітку по якій можна було зайти в цей же день знову і ми пішли до автомобіля. Тоді ще не було мобільних телефонів та Жо ми розшукали серед цього моря авто дуже швидко. А йому було непереливки. Цей день видався сонячним і машина нагрівалася так, що не можна було дотокнутися. Як він в ній парився? Чи заводив двигун, щоб працював кондиціоне, не знаю. Але вирішивши не витрачати сімдесят франків, він сам прирік себе на це поневіряння - цілий день в машині під палючим сонцем.
                             Перекусивши на капоті припасеними продуктами, які зберігалися в ящику-холодильнику в багажнику та попивши води, ми знову повернулися в парк розваг. За день ми побували на всіх основних і самих цікавих атракціонах і на цій жарі добряче втомилися. Лише діти втоми не відчували. Та все хороше все одно закінчується і десь вже під вечір ми виїхали додому. 
                              Дні нашого перебування у Франції летіли дуже швидко, тим більше що сім’я Порас намагалась нам показати всі сторони життя і цікаві місця півночі Франції. Вони звозили нас до тунелю, прокладеного під Ла-Маншем, біля початку якого виставлені для огляду величезні бури, якими робили цей прохід. Оглянули також німецькі укріплення з лінії «Атлантичний вал», побудовані щоб завадити висадці десанту союзників.  Це ціла система бункерів, дотів, траншей та ходів сполучень. З’їздили до їхнього товариша, який придбав для відпочинку  сільську хатину в Голландії серед розгалуженої мережі каналів і невеликих фермерських господарств. Бачили там, поміж цілої мережі каналів, доглянуті наділи на яких вирощували як звичні для на овочеві культури, так і екзотику у вигляді спаржі, артишоку і ще чогось, назви чого навіть не пригадаю.
                     Одна з таких подорожей була у Бельгію в місто Брюге. Дорога пролягала вже скошеними полями зернових і ще не прибраною соломою. Але ця солома лежала у вигляді тюків, або величезних котушок, які я побачив вперше. Подекуди їх грузили на причепи і кудись звозили. Вздовж дороги, на пасовищах і свіжоскошених полях паслися стада корів. Такі подорожі – чудовий час для спілкування та вивчення мови. Тож показуючи на стадо і перевівши палець на себе я почав запитувати, - Жо! Мирослав «му»? Жо відразу зрозумів моє питання, тож відповів, - Мирослав «Беф», тобто бик! Ось тут  починають працювати асоціації і згадуєш м’ясну страву «бефстроган» та розумієш походження складових її назви. 
                     Процес пішов, тож далі я послідовно запитую, - Людмила «му»? Вадим «му»? Валя «му»?    На що в такій же послідовності отримую відповіді, - Людмила «ваш». Вадим «туро». Валя «женіс». В цих словах асоціації виникають до слова «туро», тобто бичок, і згадалося «тореадор». Хоч це слово з іспанської та спорідненість слів є очевидною. 
                        Ось так спілкуючись ми і не помітили коли перетнули границю та вже їхали бельгійськими полями, які нічим не відрізнялися від французьких. Невдовзі ми вже були в Брюге. Брюге справляє враження! Тут цілі вулиці будинків, збудованих ще десь в п’ятнадцятому столітті з збереженими фасадами, собор – історична і архітектурна пам’ятка теж десь цього періоду, вулиці викладені бруківкою, ріка, а може і канал, не знаю, де берег це стіни будинків. Така забудова має вражаючий вигляд, але як комфортно жити над водою, сказати важко. Рікою снують величезні баржі з десятками туристів, по вулицях їх катають у тарантасах, запряжених величезними кіньми і ці транспортні засоби обладнані  такими пристосуваннями, щоб вловлювати кінські кізяки. Відчувається, що цей дух історії та старовини тут ретельно зберігають, адже це приваблює тисячі туристів, а їх і справді тисячі і зі всього світу. І для них тут все – навіть блошиний ринок та майстрині, які в’яжуть знамените фламандське мереживо  прямо на вулицях під камерами та фотоапаратами туристів. 
                       Одна з таких туристок і привернула мою увагу, а може це була і місцева жителька. Це була доволі молода жіночка, доволі висока і не худої комплекції у віці 30-35 років, одіта як звичайно – шорти та футболка. Особливістю її фігури були  великі, вірніше просто величезні груди розміру десь так десятого. Але при цьому вона була без бюстгальтера, тож вони опустилися майже до пупка. В неї не було комплексів, їй просто було так зручно!
                        Ось тут і стали мені в нагоді недавні уроки французької мови, тож я штовхнувши ліктем в бік Жо сказав йому, - Жо! Регарди –ваш! - що в перекладі означало, - Жо! Подивись – корова!
                         І тут сталося те, що я не очікував. Жо зайшовся сміхом і не просто сміхом! В нього лились з очей сльози, він присідав і реготав так, що не міг зупинитися. А Мішель не могла збагнути, що сталося, не могла його допитатися, бо він не міг вимовити і слова. Лише через пару хвилин, трохи віддихавшись він показуючи їй на цю молодицю ледве сміючись вимовив, що Мирослав, - «Парлє ваш», - тобто говорить, що це корова… цю ситуацію Мішель прокоментувала одним словом, сказаним на мою адресу, –«Бегенуль»! І я зрозумів, що це не не дуже гарне слово, значно гірше за слово ненормальний, адже французькою ненормальний перекладається як «анормаль». І до речі слово «ідіот» звучить їхньою аналогічно. Одним словом запозичили ми у них слів чимало! 
                          Є ще у них слово, яке дає ненегативну характеристику людині і звучить як «салло». Тож чуючи в наших розмова наше слово «сало», вони це сприймали як ми когось так обзиваємо…
                                    
                       Наше перебування у Франції завершувалося, тож одного разу вночі я сказав дружині, що скоро ця казка для нас закінчиться. Тут люди народжуються і живуть  як люди! А ми повернемося туди, де постійно якийсь «ізм», тобто соціалізм, комунізм…, постійні революції, перебудови і постійні битви, то за урожай, то з наслідками негоди. З того часу вже пройшло 25 років. Але ці слова є актуальними і сьогодні.  
                        В Україну ми теж поверталися автобусом на кілька днів раніше за своїх дітей. Їх французька сторона відправляла літаком і ми їх ще мали зустріти в Борисполі. Тож вони разом з французами відправляли нас з Реймса. Проводи були зі сльозами на очах. І ці сльози були щирими. Ми повантажили свій багаж, який дещо збільшився за рахунок придбаної побутової техніки у вигляді утюга та фритюрниці, так як припала до душі приготовлена в ній картопля-фрі. Ще французи забезпечили мене кількарічним запасом інгаляторів, якими я користувався навіть після закінчення вказаного на них терміну. Це дало змогу дожити до того часу, коли такі препарати з’явилися уже в наших аптеках. А ще в багаж Жо поклав шість пляшок вина «розе», побачивши що воно мені припало до душі. 
                          Коли ми вже від’їхали і вляглися емоції я запитав дружину, - Знаєш чого мені зараз хочеться? Розе! Але воно було в багажі, а подорож добігала завершення. 
                          Україна нас зустріла дощем і такою прикрою ситуацією, осад від якої залишається і досі через двадцять п’ять років, це бруднющим і смердючим туалетом в пункті пропуску. Тож зайшовши в туалет, різкий запах аміаку дав одразу зрозуміти, що ти вже дома. В кабінках купи рваних, використаних за призначенням  обривків газет, а на підлозі мокре місиво грязюки… Після французьких, німецьких, польських туалетів, що може подумати про Україну іноземець, зайшовши в наш? 
                          Ця історія мала продовження і вже через два  роки ми зустрічали Жо та Мішель в своїй відвойованій квартирі. Продовження буде…

            21.07. 2020 р.                                                    м. Вінниця
                       
                        

ID:  883494
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.07.2020 09:25:20
© дата внесення змiн: 21.07.2020 09:25:20
автор: Мирослав Вересюк

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (419)
В тому числі авторами сайту (3) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Батьківна: - Свіжий
Синонім до слова:  Новий
Enol: - неопалимий
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: