Коляску стріла вкотре двоколісну,
А в ній – ледь посивілий пасажир…
Не сам він управляє нею, звісно,
Чи руки йому встигли відслужить?
Цього не знаю, але бачу… очі.
У них застиг не жах – якась печаль.
А вище очі інші: то жіночі…
(Коляску жінка пхала, зазвичай).
Постава її ладна. Струнконога.
Та і роки ж які? Мо’, двадцять п’ять?
Вона йому в житті тепер підмога,
На власні ноги щоб його піднять.
Вдивляюся в обличчя чоловіка.
Читаю вік – не більше тридцяти.
Прорік хтось поруч: «О, та він каліка…»
«Чекайте, не каліка! Він – святий, –
Відповідаю, – тризуб на зап’ясті.
На сході, мабуть, ноги загубив.
Не думав, що повернеться в колясці,
Зате себе, родину не зганьбив».
Ось жінка нахилилася до нього,
І посмішка осяяла лице.
Гадаю, встане він таки на ноги,
Вона ж дотрима клятви під вінцем.
2.06.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
Господи! Дай розум тим, хто затіває війни, щоби ніколи вже не було бойових дій на маленькій красивій нашій Планеті - щоби змогли всі люди разом жити на ній в злагоді й добрі та любові. Адже давно всі на це надіються і молять до Тебе.
Ой,скільки їх таких нині...Рідня ковтає сльози полинні..Та всеж надія не вмирає...Хоч душенька вже й стомлена, страждає...
