Краса - і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно...
(Ліна Костенко)
Здавалося б, навіщо ті вірші?
Що за забава і дитячі жарти?
Адже поживу й працю для душі
Надасть роман читання вартий.
Оці маленькі, зміщені рядки,
Наче щось зайве, іраціональне,
Немов хтось кинув ледь ясні штришки
На полотно, що чисте і безкрайнє.
Картини в прозі повні через край,
Із них просвічують життя і фарб потоки,
А красномовний речень водограй
В томи важкі складається потрохи.
Та проза віднесе у дивний світ,
Описаний детально і старанно,
Що проступає справжній липкий піт,
Коли герої гинуть безталанно.
Колись давно я прочитала вірш,
Лише з десяток куценьких рядочків,
І весь мій сум і біль кудись враз зник,
Немов в долонях снігові комочки.
Читала його потім повсякчас,
В житті є злетів й спадів чіткі віхи,
Давав розраду для душі щораз,
Коли все інше не давало втіхи.
Соломинка надій і сподівань
Наповнить душу знов життєвим ритмом,
Дає свободу від страждань й переживань,
Нам людям до чудес таким незвиклим.
І добрі феї й лихі чаклуни,
Свої закляття завжди римували,
Ефект магічний віднайшли вони,
Коли віршами з серцем розмовляли.
