|
«Вабить диво – юне личко,
У волоссі в’ється стрічка.
Вуст красою – стиглі вишні! –
Зчарувала – що колишні?
Зчарувала – що прийдешні?
Закохався наче вперше.
Де той розум? Що поради?
Як побачить ці принади,
Свердлить кралю хтивий погляд:
Лиш би з нею бути поряд,
Цілувати все рум’янець,
З отакою всяк коханець!
А що люди? Що насмішки?
Обіймати б її ніжки.
Під спідницю всі охочі.
Плечі, груди, кляті очі!...»
«Будь зі мною, зоре степу!..»
Задивилась на Мазепу…
Посміхнулась як лілея
Кримців квітка, Кочубея.
«Ні, не знати б таємниці!»
Колом хвилі по криниці:
«Покохала – як сказати?
Зрадиш батька, зрадиш мати…»
06 вересня 2020 року
Так вийшло, що хрещеним батьком доньки генерального писаря (згодом генерального судді) Війська Запорізького (Верхового, а саме його фактично лівобережної частини) Василя Кочубея (прізвище є видозміненим ім’ям його кримськотатарського пращура Кучук-бея) Мотрі (Мотрони), що народилася 1688 року на Полтавщині, довелося стати самому гетьману Івану Мазепі, який на той час лише другий рік як перебував на настільки високій посаді.
Майбутнім таємним стосункам легендарного гетьмана й доньки його наближеного, але все ж таки політичного супротивника, яка набула слави неймовірно перебірливої дівчини через виразно прохолодне ставлення до залицяльників, судилось набути й справді шекспірівської слави. Політична боротьба, церковні й батьківські заборони, суспільний осуд, зіткнення могутніх держав, бойові дії, мінливі союзи, програш і становлення величних володарів. Чим не час і не умови для романтичних пригод?
Сам Мазепа, найвідоміший зрадник у російській історіографії, був «обраний» гетьманом за підтримки московських військ. Він отримав владу завдяки кулуарним домовленостям із фактичним керівником уряду Московії Василем Голіциним. Фаворит регентки Софії домігся заслання попереднього гетьмана Самойловича в Сибір після невдалого спільного походу на Крим, на думку деяких істориків прикривши таким чином власні військові прорахунки, а також забезпечив перешкоджання вільному волевиявленню козаків при обранні нового гетьмана Війська Запорізького (Верхового), що й привело до влади генерального осавула Івана Мазепу.
Досвідчений кар’єрист на той час уже не вперше обертав політичні течії могутніх рік на свою користь. Він пройшов грандіозний шлях від служби королю Речі Посполитої Яну II Казимиру до служби правобережному гетьману Петру Дорошенку, з яким згодом перейшов під протекторат Османської імперії задля забезпечення повалення влади все тієї ж «Республіки Обох Народів» над Військом Запорізьким і відновлення його територіальної цілісності включно з підвладною Москві лівобережною частиною. Але невдовзі захоплений після невдалої битви в полон Мазепа навіть із зиском для себе вже присягнув на вірність ворогу Дорошенка – лівобережному гетьману Івану Самойловичу, тепер допомагаючи здійснювати мрію про об’єднання держави Хмельницького вже з лівого берега. Проте й Самойловича він згодом зрадив.
Безпосереднє легендарне (хоча скоріше легендоване) закінчення перебування Мазепи на королівській службі, яку він почав пажем короля Речі Посполитої Яна II Казимира, нерідко пов’язується зі скандалом, у подальшому відображеному у творах (історичних, поетичних, художніх, музичних) Вольтера, Байрона, Гюго, Верне, Булянже, Ліста й інших визначних діячів майбутніх епох. У цих творах названий коханцем дружини впливового магната Речі Посполитої (за деякими свідченнями він був лише довіреною особою справжнього прихильника магнатки) Мазепа, голим прив'язаний до дикого некерованого коня, який зупинився лише серед українського степу, знайшов прихисток серед українських козаків, яких згодом й очолив і вписав своє ім’я поряд з іменами Карла XII й Петра I у світову історію. Таким чином, і без згадування його пригод, пов’язаних із Мотрею, гетьману не відмовиш в усталеному віроломному романтичному амплуа.
При гетьмані правобережному Петрі Дорошенку Мазепа дослужився до генерального писаря (війна за визнання Річчю Посполитою широкої автономії Війська Запорізького, спроба приєднання Лівобережжя під час антимосковського виступу лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, перехід під політичний протекторат Османської імперії, втрата позицій унаслідок поразок, завданих нападом об’єднаних сил нового лівобережного гетьмана Івана Самойловича й московських військ, які скористалися непевністю становища Правобережжя з поширенням османських порядків), при лівобережному Івані Самойловичу – до генерального осавула (спроби дипломатичних перемовин із Москвою щодо передачі під владу гетьманові слобідських полків, протидія укладенню Вічного миру, що затверджував поділ козацької держави, обстоювання Київської митрополії).
Мазепа сподівався отримати зиск із зайняття посади Самойловича, але натомість через загальну зміну розстановки сил і московське влаштування його «обрання» він за погодженням зі старшиною був вимушений за наполяганням Голіцина підписати не надто вигідні для нього 22 Коломацькі статті – своєрідний договір між гетьманом і представниками московського царату (Іваном, Петром та їх регенткою Софією). Статті посилались на права й свободи, про які було «договорено ще за Богдана Хмельницького».
У листі за підписом Хмельницького від 17.02.1654 читаємо (якщо віримо московським спискам) про те, що «прамие поданные, нижайшие и верные слуги: Богдан Хмельницкий, Гетман, с Войском, Вашего Царского Величества, Запорожским», які «вседушно тебе яко единого благочестивого, Великого Государя, Царя нашего, чтим, и к тебе всем сердцем и помышлением прилепилися», прохають Олексія Михайловича закріпити на папері у грамотах попередньо домовлені з боярином Бутурліним при прийнятті присяги в січні в Переяславлі взаємні права й обов’язки царя та Війська Запорізького, серед яких головним чином мало б бути передбачено, щоб «…твоё Царское Величество под кровом крилу своею, яко орел гнездо свое изволил покривати, и нас, верных поданных своих милостию своею, от всех врагов, вооруженною рукою наступающих, своими Монаршими силами защищати и обороняти и всегда по милости своей сохраняти» задля того, щоби гетьман і Військо Запорізьке «…тебе, Великому Государю нашему, твоему Царскому Величеству, усердно прияли, и вечно служили, на всякие враги ополчалися, и кровь свою проливали, и точию по Бозе, единому под солнцем Благочестивому Монарше, твоему Царскому Величеству служили, в роды и роды во веки».
І подібні відносини були викладені того ж 1654 року в так званих Березневих статтях Хмельницького, великий проєкт яких був забракований царем, але вірогідно домовленості все ж були ним погоджені в скороченому вигляді (оригіналу статей як єдиного чистового договору не існує, а збережені списки більше нагадують чернетки-листування щодо його майбутнього укладення, вони викладені у формі прохань Хмельницького, під якими міститься схвальна або негативна відповідь і зауваження царя, так би мовити протокол розбіжностей зразка XVII ст.), причому саме за велінням останнього до статті 9 було зроблено допис щодо надання ним військової допомоги й захисту Війську Запорізькому: «В прошлых годех, присилал к Царскому Величеству Гетман Богдан Хмельницкий и всё Войско Запорожское, и были челом многажди, чтоб Его Царское Величество их пожаловал для православныя Християнския веры и Святих Божиих церквей за них вступился и принял их под свою Государеву высокую руку и на неприятелей их учинить им помочь, |…| и Великий Государь наш, Его Царское Величество, видя такия с Королевския стороны многия неисправления и грубости и неправды, и хотя православную Християнскую веру и всех православных Християн от гонителей и хотящих церкви Божии разорити, и веру Христианскую искоренити, от Латин оборонити, под свою Государеву високую руку вас принять, а для вашей оборони собрал Руские и Немецкие и Татарские рати многие, идёт сам Великий Государь, Его Царское Величество, на неприятелей Христианских, и бояр своих, и воевод шлёт со многими ратьми, и на тот ратной строй по Его Государеву Указу роздана его Государева казна многая…».
Проте після певного періоду справжньої дієвої допомоги подальші дії самодержця щодо своїх нових підданих виявили відмінність царевого «под свою Государеву високую руку вас принять» від бажаного Хмельницьким «всегда по милости своей сохраняти», оскільки значну частину таких підданих він згодом повернув під польську владу.
Внаслідок Віленського миру 1656 року, сепаратно укладеного Московією через зростання шведської загрози для неї самої та для Речі Посполитої в умовах протидії цьому Богдана Хмельницького, цар відмовився підтримувати козаків у війні проти Речі Посполитої, що на думку гетьмана порушувало раніше досягнуті домовленості, а тому він, продовжуючи бойові дії, не скасовуючи офіційно московського протекторату, як до цього не скасовував і попередньо домовленого, проте ще не закріпленого договором протекторату османського (Хмельницький мав лише грамоту султана про надання протекторату, яка містила посилання на необхідність подальшого підписання більш детального договору), поспішив укласти новий антипосполитий союз, і не з ким-небудь, а з безпосередніми ворогами царя – Швецією, Бранденбургом, Трансильванією, Волощиною та Молдовою (Раднотський договір 1656 року), а також відновив дипломатичні контакти з Кримським ханством («Я піддався не для того, аби робити те, що ти скажеш... Я з польським королем уже перед цим воював, щоб повернути свободу мені й козакам, аби вони не були холопами, а звались козаками»; «Шведи – люди честі: пообіцявши дружбу й союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками й маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив із нами безсердечно»). Але вже 1657 року Хмельницький помер (можливо ставши жертвою отруєння), а його наступник Іван Виговський, придушивши повстання полтавського полковника Мартина Пушкаря, повернув Військо Запорізьке під владу Речі Посполитої, повіривши в можливість надання козацькій державі статусу рівноправного Великого князівства Руського, чого до цього домагався Хмельницький. Але не зважаючи на документальні спроби існування протягом деякого часу в якості Великого князівства Руського фактично козацької держави, Сейм відповідного рішення врешті не затвердив, значно скоротивши Гадяцькі домовленості Виговського. А тому замість скинутого тріумфатора Конотопської битви (нищівна поразка московського війська 1659 р., за словами російського історика XIX сторіччя С. М. Соловйова: «Цвіт московської кінноти, який відбув щасливі походи 1654 й 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська») новим гетьманом 1659 року було обрано Юрася (багато хто саме так полюбляє позначати його ім’я) Хмельницького, який у той самий рік повернув козаків під московську царську руку, а після поразки Московії в невдалому поході проти Речі Посполитої 1660 року знову перекинувся до посполитих.
Із цього часу Військо Запорізьке фактично започаткувало «традицію» свого поділу на лівобережну (підмосковську – «Військо Його Царської Величності Запорізьке») й правобережну (підпольську – «Військо Його Королівської Милості Запорізьке») частини, гетьмани яких невдало намагалися в громадянській війні, частенько підтримуваній ззовні, отримати владу над всією його територією.
Окремою силою на політичній карті згодом також презентувало себе й інше, первинне Військо Запорізьке – Низове, яке по смерті Богдана Хмельницького вже на практиці мало змогу вести політику невизнання законності минулого включення своїх територій до держави узурпатора, якого на Запоріжжі було обрано всього лише гетьманом (керівником війська у поході), а не очільником Війська Запорізького, яким за запорізькими законами продовжував залишатися отаман. На думку січової старшини, створивши нову власну державу за допомоги запорожців, похідний гетьман Війська Запорізького Хмельницький не тільки відмовився від своїх закономірних васальних зобов’язань, а й анексував саме Військо Запорізьке й привласнив його назву. Із цієї причини первинне Військо Запорізьке стало додавати до своєї назви уточнююче «Низове», а до створеної Хмельницьким держави, яка мала б стати васальною по відношенню до нього, але такою не стала – «Верхове» або «Городове», чи просто називати її «Гетьманщиною» за відмінною від запорожців назвою посади її очільника.
Але після оголошення війни Речі Посполитій до того підвладним їй же гетьманом Петром Дорошенком, який мав намір об’єднати Військо Запорізьке за допомогою нового союзника – османського султана (і майже кілька років за правом сили носив титул гетьмана «Обох берегів Дніпра»), Варшава й Москва вирішили оформити припинення гіпотетичного існування єдиного Війська Запорізького Андрусівським перемир’ям 1667 року, згодом «увічнивши» його Вічним миром 1686 року, що юридично закріплював його поділ на лівобережну й правобережну частини. Окремий статус отримало й Військо Запорізьке (Низове).
Якраз у цей 1686 рік Мазепа й мав підписати свої Коломацькі статті, подібні до статей його попередників Дем’яна Многогрішного (1669 р.) й Івана Самойловича (1672 р.), звичайно такі, які б образливо звужували владу гетьмана чи старшини й збільшували вплив царя, але на цей раз зміни були по-справжньому юридично катастрофічні. На папері на відміну від фактичних справ до цього ніколи не заперечувався державний характер гетьманської влади, що дозволяло козакам вважати себе державою, що перебуває під протекторатом Московії (і має з цього свій зиск і клопоти), а не її безправною частиною, що б там не вважав царат.
Обраний у 1648 році запорізькими козаками в якості похідного гетьмана Хмельницький намагався домогтися юридичного визнання з точки зору тогочасного міжнародного права згодом створеної ним у союзі з Кримським ханством незалежної держави Війська Запорізького за допомогою нашвидкуруч «віднайдених» у своїй генеалогії князівських коренів, оскільки справжню незалежність держави за правом того часу мав уособлювати монарх, а не простолюдин, що розумів гетьман (хоча в майбутньому можливість реалізації цього сценарію ще спровокує гнів старшини й козаків, а особливо січовиків, які звикли до січової демократії з постійним відкликанням і переобранням кошових отаманів і не хотіли врешті-решт добудуватися у своєму державотворенні до наслідної монархії Хмельницьких). Теорія існування держави з республіканською формою правління, яку сусіди якщо й можуть визнати, то лише як монархію, згодом зблизить його в листуванні з очільником іншої формальної республіки – Олівером Кромвелем, якому таке визнання вдалося і без коронації, хоча й лорд-протектор Англії, Шотландії та Ірландії, наступником якого став його син, зрештою не зміг забезпечити неповернення монархії, яка й по сьогодні формально існує у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії (загалом захоплююча історія – і померли з Хмельницьким в один рік; до речі кожен раз як сучасне Сполучене Королівство помилково називають Великою Британією сумує кожен ірландець, Англією – кожен ірландець, шотландець, уельсець).
Ситуативний союзник гетьмана єрусалимський патріарх Паїсій під час особливої коронаційної процедури в Києві на початку 1649 року титулував Хмельницького «пресвітлим володарем і князем русі», а сам гетьман зверхньо відповідав послам короля Яна-Казимира: «Правда то є, що я – лихий і малий чоловік, але мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем руським |…| Тепер уже час минув. Я вже доказав, про що ніколи не мислив, докажу й далі, що задумав: виб’ю з лядської неволі народ весь руський. А що до цього за шкоду і кривду свою воював, тепер воювати буду за віру православну нашу |…|. За границю на війну не піду! Шаблі на турків і татар не підійму! Досить маю на Україні, Поділлі і Волині тепер – досить достатку і пожитку тепер в землі й князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Віслою брикати, знайду я їх там певно». Зважаючи на дійсно велику силу, підняту на спротив Речі Посполитій, намагаючись утримати майбутню Україну у своїй орбіті, посполиті вимушені були визнати Хмельницького «Гетьманом Війська Його Королівської Милості Запорізького». Ще 28.11.1648 Хмельницкий писав османському султану зі Старого Села: «А нам Господь Бог в нагороду за наші кривди дозволив взяти під владу більшу половину польського королівства, Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля із усією руссю, аж по Віслу». Але при найпершому загостренні гетьман знову почав вести себе як господар незалежної держави, глобально не змінюючи своєї поведінки навіть після переходу під протекторат Османської імперії, а згодом московського царя. А після сепаратно укладеного Московією Віленського миру 1656 року він знову вважав себе повноправним самостійно вирішувати долю очолюваного ним Війська Запорізького, фактично звільнивши себе від виконання даних царю заприсягань.
Розмах, з яким Хмельницького підтримала майбутня козацька держава, вітаючи його в якості свого визволителя, який упевнено підкреслював – вороття немає, можна з легкістю відчути за характерним традиційним для українців описом початку визвольної війни обранням Хмельницького гетьманом на Запоріжжі й проголошення згодом держави Війська Запорізького по всій майбутній Україні, наданим Миколою Федоровичем Чернявським (у виправдання автора скажу, що небажане за сучасними мірками римування дієслів наближує тим не менш текст до традиційної народної творчості).
Микола Федорович Чернявський (1868-1938 р.р.) – «Богданова інтродукція», 1901 р.
То не хмара від Лиману
Сонце заступає,
Гей, то військо запорозьке
З Січі вирушає.
За три милі Дике Поле
Козаки укрили,
Доходжали-доступали
До Чурай-могили:
«Гей, прощай, могило-горо,
Степовая мати,
Ідемо братів з неволі,
З муки виручати!..»
Сонце сяє, вітер віє,
Бунчука питає:
«Ой скажи ти, хто такий-то
Військо впоряджає?
Хто з ним поруч виступає
На коні баскому?..»
«Розкажу, але до часу
Не кажи нікому.
То – Богдан, орел крилатий,
Йде на Україну
Визволяти-рятувати
Стоптану країну.
Поруч з ним – ідуть татари,
Тугай-бей на чолі:
Нагулялися вельможні
Вже пани на волі…»
Сонце сяє, вітер віє,
З корогвами грає,
А Богдана смілу душу
Думка обгортає:
«Підійму, збуджу Вкраїну,
Заревуть гармати,
Запалають, підуть в небо
Панськії палати,
І не раз річки криваві
Потечуть у полі,
Та чи вирву ж Україну
З лядської неволі?..»
Сонце сяє. З моря вітер
Віє-повіває,
А над військом хмара круків,
Стогнучи, кружляє.
Тугай-бей на них погляне
І сміються очі:
До очей вони вельможних,
Знає він – охочі...
Військо йде, і важко стогне
Степ під копитами.
Ой застогне й Україна,
Збуджена громами!..
Його ж «Богданова слава», 1902 р.
Стогне Київ старий, аж здригається,
На Подолі луна розлягається.
Всюди дзвони гудуть,
І гармати ревуть,
І гукає поспільство завзято...
В славнім Києві свято.
Суне з міста народ лава-лавою,
То йде в Київ Богдан, вкритий славою.
Із походу верта,
Поминає міста,
Йде у Київ старий із чужини
В саме серце Вкраїни.
Не вогонь по шляху розгоряється,
Гей, то військо іде, наближається.
Суне військо здаля,
Стогне мерзла земля.
Корогви гомонять. А на чолі
Іде влюбленець долі.
Ніби лев степовий, ситий славою,
Що мечами придбав під Пилявою,
Побратимів своїх,
Леопардів грізних,
В Золотії Ворота з собою
Він веде з поля бою.
До Софії іде не хвалитися
Вкупі з людом усім помолитися,
Що минула війна
І неволя страшна,
Ті кайдани злих утисків панських
Впали з рук християнських.
Дзвіниці гудуть, аж хитаються...
А Богдан у Софії вклоняється.
І співають попи...
В вікна сонце снопи
Золотого проміння вкидає.
Гетьман сльози втирає:
«Недарма морем кров розливалася,
Білим трупом земля укривалася.
Дорога та ціна,
Та минулась війна,
І немає ніде в цій хвилині
Більш рабів на Вкраїні!..»
Однак тепер у рік укладення Вічного миру у статті 19 Мазепинських статей чітко зазначалося: «Да чтоб Гетману и Старшине, служа Великим Государям, Их Царскому Пресветлому Величеству, народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтоб были под одною Их Царского Пресветлого Величества державою обще, яко единой християнской веры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийской край Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно Их Царского Пресветлаго Величества самодержавной державы Гетман, и Старшина, и народ малороссийской с великороссийским народом |…| И Гетман, и Старшина, и всё Войско Запорожское сей Их, Великих Государей, Их Царского Пресветлого Величества, указ и изволение приняли, и обещались содержать твёрдо»).
Завдяки інтригам гетьманську булаву Мазепа втримав і після перевороту 1689 року, унаслідок якого Софію було усунуто від влади й вона перейшла до Івана Олексійовича (у цей же рік гетьман домігся від підтриманого ним у перевороті Наришкіна влаштування підписання Московських статей, які дещо нейтралізували попередні Коломацькі), по смерті якого (1696 рік) трон успадкував його брат Петро I.
Саме за царювання молодого Петра Мазепа й набув слави найкориснішого для царя гетьмана («ніколи ще не було гетьмана кориснішого й вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа»). Зокрема, надсилаючи значні сили й кошти на війну з османами (наприклад, характерним відблиском епохи стало одне з багатьох відомих історії тимчасове здобуття 1696 року Азова), обмежено запроваджуючи кріпацтво й упорядковуючи знатне військове товариство (грунт для запровадження дворянства), допомагаючи рабською із числа підпорядкованих йому людей силою зводити Петербург, збільшуючи московську військову присутність і надаючи молодому монархові поради у справах Речі Посполитої, Криму, Швеції, гетьман, як другий із черги, був нагороджений у Москві в 1700 році тодішнім найвищим орденом святого Андрея, а 1703 року отримав від Августа II найвище тодішнє польське відзначення – орден «Білого Орла». Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі».
При цьому знову ж таки завдяки інтригам, наприклад, залякуванню незалежної від нього своєрідної республіки Війська Запорізького (Низового) або опозиційної старшини царем, а царя Січчю та підбурюваними нею повсталими козаками й невірною старшиною, Мазепа зміг значно посилити гетьманську владу й відновити могутність Війська Запорізького (Верхового), хоча й зберігаючи свою формальну підлеглість царю.
Апогеєм величі Мазепи стало взяття його військами під контроль 1704 року значних територій союзної царю по Північній війні проти Швеції Речі Посполитої (на її ж прохання і на виконання наказу царя), на яких ще з 1702 року успішно відбувалося загальнонародне повстання під проводом Семена Палія, розпочате через невдоволення козаків ліквідацією короною Війська Запорізького на Правобережжі, а селян – економічними утисками шляхти й магнатів. Палій неодноразово писав до царя, намагаючись отримати допомогу, яку до нього у схожій ситуації колись отримав Хмельницький, але натомість зустрів московського «жандарма» Мазепу й був усунений від подальших процесів. Але угамувавши повторення Хмельниччини в мініатюрі й відновивши порядок, як його розуміли король і цар, Мазепа не залишив Правобережжя і надалі «забезпечував» надійний тил царському союзнику.
Незважаючи на те, що безпосередньо постраждалі від порядку, який поспіхом навів гетьман, зовсім не схожого на омріяну січову вольницю, не могли повністю поділяти загальної радості від утілюваної ним версії майбутнього єдиного Війська Запорізького (гетьман не погребував розібратися навіть із невдоволеним Палієм – невгамовним ватажком повстання, якого Мазепі зовсім скоро довелося відправити в Сибір, затаврувавши п'яницею та зрадником), Мазепа все ж зажив за свій вчинок великої слави. Давненько вже ніхто всерйоз не наважувався повернути Війську Запорізькому кордони, які було проголошено за Хмельницького, але Мазепа, як тепер здавалося багатьом, здійснював мрію своїх попередників і на цей раз об’єднання берегів Дніпра мало нові шанси на успіх («Від Богдана до Івана не було гетьмана»).
За таких умов уже 1704 року забронзовілий у своїй могутності Мазепа посмів просити опозиційно налаштованих Кочубеїв видати Мотрю за нього (з 1702 року гетьман був вдівцем), не дивлячись ані на шалену різницю у віці, ані на церковні заборони. Кочубеї ж відповіли відмовою.
За наполяганням матері Мотрю було відправлено до монастиря, по дорозі до якого дівчина все ж спромоглася втекти до Мазепи, яким вона захоплювалась і політичні переконання якого їй подобалися значно більше за переконання батька й матері, а також нав’язуваних ними майбутніх наречених. Але аби уникнути загрозливого для своєї влади конфлікту, гетьман відіслав хрещеницю назад до батьків. Деякий час він таємно листувався з Мотрею, намагаючись пояснити свій вчинок і залагодити заподіяну дівчині образу, вона ж у своїх листах, зокрема, скаржилася на матір, називаючи її мучителькою (листи збереглися через те, що стали частиною доказів на майбутньому судовому процесі проти Мазепи): «Моє серденько, мій квіте рожаний! Сердечно від того болію, що недалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти, через сей листочок кланяюся, всі членики цілую люб'язно»; «Зажурився я, почувши од дівки таке слово, що Ваша милість зазле на мене маєш, бо Вашу милість при собі не затримав…»; «Прошу і вельми, за ніжки Вашу милість, моє серденько, обійнявши, прошу не відкладай своєї обітниці»; «Моє серце коханеє! Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю Вашу милість; ще нікого на світі не любив так; моє б то щастя і радість, щоб нехай їхала та жила у мене, тільки ж я уважав, який кінець цього може бути, а особливо при такій злості та заїлості твоїх родичів; прошу, моя любенько, не міняйся ні в чому, оскільки неоднократ слово своє і рученьку дала, а я взаємно, коли живий буду, тебе не забуду»; «|…| чого Ваша милість од мене потребуєш, скажи все сій дівці; нарешті, коли вони, прокляті твої, тебе цураються, іди в монастир, а я знатиму, що на той час з Вашою милістю чинити».
Предметом дискусій досі залишаються мотиви дій Мазепи щодо одруження на за сучасними законами неповнолітній дівчині. Окрім справді романтичних почуттів державного старця до пригнічуваної власними батьками дівчини, висуваються також теорії щодо прагматичних спроб гетьмана таким чином залишити незмінним власний державний курс після своєї смерті, керовано передавши майбутній гетьманші (прибічниці його курсу), а згодом майбутньому чоловіку вдовиці (також прихильному такому курсу) козацьку державу. На користь цього свідчить історія третьої дружини Хмельницького, яка ще до одруження на ньому була впливовою лівобережною шляхтичкою, а після ще за життя гетьмана йменувалася гетьманшою, видавала універсали й брала безпосередню участь у керуванні державними справами.
Згодом Мотрю віддали заміж за Івана Чуйкевича, але навіть після зради по відношенню до Мазепи й страти її батька Василя Кочубея 1708 року подружжя залишалося на боці гетьмана (Василь Кочубей разом з чоловіком сестри власної жінки Іваном Іскрою доніс Петрові І про таємні перемовини Івана Мазепи з польським королем Станіславом I Лещинським і шведським королем Карлом ХІІ, направлені на вихід Війська Запорізького з-під царської влади, у правдивість чого зачарований Мазепою та заклопотаний Північною війною цар не повірив і наказав гетьману стратити донощиків; Іскрі також інколи приписують любовний інтерес до Мотрі, яким нібито й були значною мірою зумовлені його дії (саме таким його й зображує Пушкін), але через реальний вік Іскри, а також його сімейний стан це скоріш слід вважати літературною вигадкою, що об’єднує Іскру з іншими козаками, які безуспішно сваталися до доньки Кочубея).
Природньо, що Мазепа в порушення підписаних ним статей мав фактично дипломатичні відносини з близькими йому володарями Європи й шукав можливості за їх допомоги послабити владу Петра I задля збереження існуючих і повернення відібраних царатом козацьких вольностей (будемо справедливі, насамперед тих, які були корисні самому гетьману), до того ж враховуючи те, що значна частина державних ознак Війська Запорізького (включно з відокремленістю від Московії митним бар’єром) все ще зберігалася за Мазепи. Чутки про останні наміри Петра I реформувати (ліквідувати) традиційні військово-політичні звичаї козацької держави (які скажімо чесно застаріли, що й буде доведено її майбутнім розгромом), поставити на її чолі іноземців і насправді повернути Правобережжя Речі Посполитій значно пожвавили думки Мазепи щодо протидії царю.
Наприклад, Микола Васильович Гоголь, мешкаючи царським коштом за кордоном в обмін на показну москвофілію, наприкінці свого життя наступним чином «засуджував» «італійку» Мазепи по відношенню до проєкту в цілому успішних військових реформ Петра I, яка («італійка»), на його думку, являла собою бажання порятунку «народа, так отличного от русских, дышавшего вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью» від загрози «утраты национальности, большего или меньшего уравнения прав с собственным народом русского самодержца»: «Такая власть, такая гигантская сила и могущество навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно принадлежавший Петру издавна, униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные. Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Пётр никак не действовал бы на них. Всё это занимало преступного гетмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась ли бы против него вся нация и притом нация свободная, которая не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда мог действовать, не давая никому отчёта. Он видел, что без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения. Но к кому обратиться с этим? Крымский хан был слишком слаб и уже презираем запорожцами. Да и вспомоществование его могло быть только временное. Деньги могли его подкупить на всякую сторону. Тогда как здесь именно нужна была дружба такого государства, которое всегда бы могло стать посредником и заступником. Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием, и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демократы к государю. И потому Польша действовать решительно не могла. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, могли бы привести царя в нерешимость, действовать ли на юге против козаков или на севере против шведов.
В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идёт войною на шведов» (Н. В. Гоголь. Полное собрание сочинений в четырнадцати томах: Изд-во АН СССР, 1937-1952. Т. 9., с. 83-84).
У подальшому після розірвання союзу польського короля та царя по Північній війні Мазепа неодноразово прохав Петра I надіслати йому війська для підсилення Війська Запорізького, зокрема повернути йому козаків, значна кількість яких до цього була виведена з підпорядкування гетьману для участі у війні на півночі. Мазепа пояснював, що ці сили необхідні були йому для захисту підвладних йому земель, які продовжували використовуватися Московією в якості серйозної ресурсної бази, від природних ворогів, зокрема від османських і тепер польських союзників Швеції. Гетьман, який бажав нівелювати військову участь у чужій для нього (у шведській її компоненті) війні й мав перевірений роками хист до нацьковування недоброзичливців один на одного, намагався відтягнути сили Петра I з основних напрямків наступу Карла ХІІ, направляючи шведів і війну повз Військо Запорізьке, виснажуючи обидві сторони. За деякими свідченнями Мазепа заздалегідь запевняв Карла ХІІ в прихильності й неучасті його військ у війні на боці царя, що також убезпечувало військам шведів найкоротший шлях повз Військо Запорізьке, незважаючи на можливість удару з козацького боку.
Але після того як шведські війська відчули перші серйозні поразки на Смоленському напрямку, завдані швидко реформованими на сучасний манер з урахуванням попередніх невдач військами Петра І на півночі, а цар не надіслав оточеному ворогами гетьману військ підтримки, Карл XII несподівано повернув на зимівку з території сучасної Білорусі до сучасної України, порушивши таким чином вишуканий початковий план Мазепи. Гетьман ослухався царя й не виступив проти шведів під Стародубом, а відправив посла до Карла ХІІ з проханням протекції та запевненням у можливості повернення боєздатності військам за рахунок потужного арсеналу й складів із провізією в Батурині й інших містах Війська Запорізького. Таким чином, він вступив у погано підготовлений уже не політичний, а військовий ситуативний союз із Карлом XII, що було неоднозначно оцінено багатьма козаками, заскоченими таким розвитком подій. Договір, який Мазепа уклав із Карлом XII в якості не виборного гетьмана, а князя (титул Князя Священної Римської імперії Мазепа отримав 1707 року від цісаря Йосифа I за минулу участь у війнах «Святої ліги» проти османів), з якого випливала домовленість про самовладний характер правління в козацькій державі, був також несподіванкою для тих, хто вважав уже укладеним інший таємний договір, стороною якого була Річ Посполита, яка вустами того самого короля Станіслава I Лещинського, про переписку з яким і доніс Кочубей з Іскрою царю, обіцяла повернутись до знайомих козацтву значно демократичніших Гадяцьких статей (Республіка Трьох Народів), вірогідність реалізації яких значно зростала внаслідок послаблення Москви, спричиненого шведським наступом, враховуючи до того ж і те, що Мазепа все ще продовжував утримувати зайняті ним після повстання Палія території, які Річ Посполита попросила лише вгамувати, а не анексувати.
Таким чином, майбутній формат підлеглості «монархічної» держави Війська Запорізького Стокгольму, замість теперішньої зростаючої залежності від Москви чи замість знайомого за минулим проєктом формату «демократичної» підлеглості Варшаві (варіант підлеглості Стамбулу остаточно вичерпав себе ще за Дорошенка) не став ідеальним рішенням в очах багатьох запорожців.
Непідготовленість широких мас до історичного моменту, до якого вели таємні, до того ж досить непевні переговори, призвела до значного розколу думок і небажання реально приймати участь у бойових діях. Після того, як унаслідок блискавичної реакції Петра I війська Олександра Меншикова, його фаворита й сподвижника, розграбували й спалили столичний Батурин, який перебуваючи в облозі не дочекався повернення Мазепи, який рушив назустріч шведам, а впав і був наголову вирізаний (до того ж через можливу зраду сотника Івана Носа), розкол значно збільшився, але невпевненість ворогуючих сторін у мотивації козаків, які формально стали на бік Карла ХІІ чи Петра І, зумовила фактичне обмеження їх участі в бойових діях уже зі сторони ворогуючих володарів.
Застарілість нереформованої армії шведського короля й помилковість суджень щодо можливості значної підтримки його військам на території Війська Запорізького, а також надзвичайно вдала міжнародна політика царя з ізоляції Карла ХІІ, яка позбавила його реальної допомоги від союзників у становищі, коли козацькі арсенали внаслідок рішучих швидких дій Петра I були знищені ще до вступу шведів на козацькі землі, швидко знекровили Мазепинського протектора, якому врешті було завдано фатальної поразки в Полтавській битві. Невдала зрада Мазепою Петра I в історичному масштабі призвела до становлення Російської імперії, в якій Військо Запорізьке («Верхове»), а за Катерини й Запорізька Січ з часом були позбавлені будь-яких ознак минулої власної державності.
1709 року після поразки шведів і Мазепи у війні проти Петра І Мотря та її чоловік потрапили до московського полону, але були помилувані як родичі покійного Кочубея. За вироком суду Івана Чуйкевича заслали в Сибір. Мотря ж пішла за ним, а по смерті чоловіка повернулася на Батьківщину й усе ж дожила віку в монастирі.
Мазепа помер восени того ж 1709 року у віці 70 років у Молдові, куди відступив разом із Карлом XII. За деякими переказами, розуміючи неможливість реваншу й високу ймовірність його видачі Петру I, гетьман випив отруту з власного перстня.
Його генеральний писар Пилип Орлик, обраний 1710 року гетьманом Війська Запорізького (у вигнанні – до 5 тис. козаків), гірко засвоївши несприйняття козаками й найменших чуток щодо можливого повернення в будь-якому вигляді гетьманського самовладдя, уклав із тепер фактично задунайськими козаками власний договір – Договори й Постановлення Прав і вольностей Війська Запорізького (до віднайдення 2008 року українського варіанту тексту в Москві з відомого до того латинського варіанту назва перекладалась як Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького; документ вважається першою українською конституцією). Спір щодо скарбів, які привіз із собою до Молдови один із найбагатших козацьких гетьманів, за рішенням Карла XII був вирішений на користь родича Мазепи, у той час як Орлик наполягав на тому, що голова держави лише тимчасово розпоряджався скарбами, які належали державі й мали бути повернуті Війську Запорізькому. У майбутньому використовуючи дипломатичні й недипломатичні методи спадком Мазепи спромоглась таємно заволодіти Москва. Орлик із вигнання ще тривалий час продовжував керувати козацькими повстанцями на території Речі Посполитої, впроваджуючи на ділі козацьку конституцію.
Александр Сергеевич Пушкин – «Полтава», 1828 год
Он стар. Он удручён годами,
Войной, заботами, трудами;
Но чувства в нём кипят, и вновь
Мазепа ведает любовь.
Мгновенно сердце молодое
Горит и гаснет. В нём любовь
Проходит и приходит вновь,
В нём чувство каждый день иное:
Не столь послушно, не слегка,
Не столь мгновенными страстями
Пылает сердце старика,
Окаменелое годами.
Упорно, медленно оно
В огне страстей раскалено;
Но поздний жар уж не остынет
И с жизнью лишь его покинет.
|…|
И, вся полна негодованьем,
К ней мать идёт и, с содроганьем
Схватив ей руку, говорит;
«Бесстыдный! старец нечестивый!
Возможно ль?.. нет, пока мы живы,
Нет! он греха не совершит.
Он, должный быть отцом и другом
Невинной крестницы своей...
Безумец! на закате дней
Он вздумал быть её супругом».
|…|
Не только первый пух ланит
Да русы кудри молодые,
Порой и старца строгий вид,
Рубцы чела, власы седые
В воображенье красоты
Влагают страстные мечты.
И вскоре слуха Кочубея
Коснулась роковая весть:
Она забыла стыд и честь,
Она в объятиях злодея!
Какой позор! Отец и мать
Молву не смеют понимать.
Тогда лишь истина явилась
С своей ужасной наготой.
Тогда лишь только объяснилась
Душа преступницы младой.
Тогда лишь только стало явно,
Зачем бежала своенравно
Она семейственных оков,
Томилась тайно, воздыхала
И на приветы женихов
Молчаньем гордым отвечала;
Зачем так тихо за столом
Она лишь гетману внимала,
Когда беседа ликовала
И чаша пенилась вином;
Зачем она всегда певала
Те песни, кои он слагал,
Когда он беден был и мал,
Когда молва его не знала;
Зачем с неженскою душой
Она любила конный строй,
И бранный звон литавр, и клики
Пред бунчуком и булавой
Малороссийского владыки...
|…|
Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгоралась.
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны,
Роптали, требуя кичливо,
Чтоб гетман узы их расторг,
И Карла ждал нетерпеливо
Их легкомысленный восторг.
Вокруг Мазепы раздавался
Мятежный крик: пора, пора!
Но старый гетман оставался
Послушным подданным Петра.
Храня суровость обычайну,
Спокойно ведал он Украйну,
Молве, казалось, не внимал
И равнодушно пировал.
«Что ж гетман? юноши твердили, –
Он изнемог; он слишком стар;
Труды и годы угасили
В нём прежний, деятельный жар.
Зачем дрожащею рукою
Ещё он носит булаву?
Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко,
Иль Самойлович молодой,
Иль наш Палей, иль Гордеенко
Владели силой войсковой;
Тогда б в снегах чужбины дальной
Не погибали казаки,
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки».
Так, своеволием пылая,
Роптала юность удалая,
Опасных алча перемен,
Забыв отчизны давний плен,
Богдана счастливые споры,
Святые брани, договоры
И славу дедовских времён.
Но старость ходит осторожно
И подозрительно глядит.
Чего нельзя и что возможно,
Ещё не вдруг она решит.
Кто снидет в глубину морскую,
Покрытую недвижно льдом?
Кто испытующим умом
Проникнет бездну роковую
Души коварной? Думы в ней,
Плоды подавленных страстей,
Лежат погружены глубоко,
И замысел давнишних дней,
Быть может, зреет одиноко.
Как знать? Но чем Мазепа злей,
Чем сердце в нём хитрей и ложней,
Тем с виду он неосторожней
И в обхождении простей.
Как он умеет самовластно
Сердца привлечь и разгадать,
Умами править безопасно,
Чужие тайны разрешать!
С какой доверчивостью лживой,
Как добродушно на пирах
Со старцами старик болтливый,
Жалеет он о прошлых днях,
Свободу славит с своевольным,
Поносит власти с недовольным,
С ожесточённым слёзы льёт,
С глупцом разумну речь ведёт!
Не многим, может быть, известно,
Что дух его неукротим,
Что рад и честно и бесчестно
Вредить он недругам своим;
Что ни единой он обиды
С тех пор как жив не забывал,
Что далеко преступны виды
Старик надменный простирал;
Что он не ведает святыни,
Что он не помнит благостыни,
Что он не любит ничего,
Что кровь готов он лить, как воду,
Что презирает он свободу,
Что нет отчизны для него.
|…|
Так! было время: с Кочубеем
Был друг Мазепа; в оны дни
Как солью, хлебом и елеем,
Делились чувствами они.
Их кони по полям победы
Скакали рядом сквозь огни;
Нередко долгие беседы
Наедине вели они –
Пред Кочубеем гетман скрытный
Души мятежной, ненасытной
Отчасти бездну открывал
И о грядущих измененьях,
Переговорах, возмущеньях
В речах неясных намекал.
Так, было сердце Кочубея
В то время предано ему.
Но, в горькой злобе свирепея,
Теперь позыву одному
Оно послушно; он голубит
Едину мысль и день и ночь:
Иль сам погибнет, иль погубит –
Отмстит поруганную дочь.
Но предприимчивую злобу
Он крепко в сердце затаил.
«В бессильной горести, ко гробу
Теперь он мысли устремил.
Он зла Мазепе не желает;
Всему виновна дочь одна,
Но он и дочери прощает:
Пусть Богу даст ответ она,
Покрыв семью свою позором,
Забыв и небо и закон...»
А между тем орлиным взором
В кругу домашнем ищет он
Себе товарищей отважных,
Неколебимых, непродажных.
Во всём открылся он жене:
Давно в глубокой тишине
Уже донос он грозный копит,
И, гнева женского полна,
Нетерпеливая жена
Супруга злобного торопит.
В тиши ночей, на ложе сна,
Как некой дух, ему она
О мщенье шепчет, укоряет,
И слёзы льёт, и ободряет,
И клятвы требует – и ей
Клянётся мрачный Кочубей.
|…|
Между полтавских казаков,
Презренных девою несчастной,
Один с младенческих годов
Её любил любовью страстной.
Вечерней, утренней порой,
На берегу реки родной,
В тени украинских черешен,
Бывало, он Марию (Мотрона пушкінською. – Прим.) ждал,
И ожиданием страдал,
И краткой встречей был утешен.
Он без надежд её любил,
Не докучал он ей мольбою:
Отказа б он не пережил.
Когда наехали толпою
К ней женихи, из их рядов
Уныл и сир он удалился.
Когда же вдруг меж казаков
Позор Мариин огласился
И беспощадная молва
Её со смехом поразила,
И тут Мария сохранила
Над ним привычные права.
Но если кто хотя случайно
Пред ним Мазепу называл,
То он бледнел, терзаясь тайно,
И взоры в землю опускал.
|…|
Грозы не чуя между тем,
Неужасаемый ничем,
Мазепа козни продолжает.
С ним полномощный езуит
Мятеж народный учреждает
И шаткой трон ему сулит.
Во тьме ночной они как воры
Ведут свои переговоры,
Измену ценят меж собой,
Слагают цифр универсалов,
Торгуют царской головой,
Торгуют клятвами вассалов.
Какой-то нищий во дворец
Неведомо отколе ходит,
И Орлик, гетманов делец,
Его приводит и выводит.
Повсюду тайно сеют яд
Его подосланные слуги:
Там на Дону казачьи круги
Они с Булавиным мутят;
Там будят диких орд отвагу;
Там за порогами Днепра
Стращают буйную ватагу
Самодержавием Петра.
Мазепа всюду взор кидает
И письма шлёт из края в край:
Угрозой хитрой подымает
Он на Москву Бахчисарай.
Король ему в Варшаве внемлет,
В стенах Очакова паша,
Во стане Карл и царь. Не дремлет
Его коварная душа;
Он, думой думу развивая,
Верней готовит свой удар;
В нём не слабеет воля злая,
Неутомим преступный жар.
|…|
Какой же властью непонятной
К душе свирепой и развратной
Так сильно ты привлечена?
Кому ты в жертву отдана?
Его кудрявые седины,
Его глубокие морщины,
Его блестящий, впалый взор,
Его лукавый разговор
Тебе всего, всего дороже:
Ты мать забыть для них могла,
Соблазном постланное ложе
Ты отчей сени предпочла.
Своими чудными очами
Тебя старик заворожил,
Своими тихими речами
В тебе он совесть усыпил;
Ты на него с благоговеньем
Возводишь ослеплённый взор,
Его лелеешь с умиленьем –
Тебе приятен твой позор,
Ты им, в безумном упоеньи,
Как целомудрием горда –
Ты прелесть нежную стыда
В своём утратила паденьи...
|…|
Что стыд Марии? что молва?
Что для неё мирские пени,
Когда склоняется в колени
К ней старца гордая глава,
Когда с ней гетман забывает
Судьбы своей и труд, и шум,
Иль тайны смелых, грозных дум
Ей, деве робкой, открывает?
|…|
Давно замыслили мы дело;
Теперь оно кипит у нас.
Благое время нам приспело;
Борьбы великой близок час.
Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.
|…|
Души глубокая печаль
Стремиться дерзновенно вдаль
Вождю Украйны не мешает.
Твердея в умысле своём,
Он с гордым шведским королём
Свои сношенья продолжает.
Меж тем, чтоб обмануть верней
Глаза враждебного сомненья,
Он, окружась толпой врачей,
На ложе мнимого мученья
Стоная молит исцеленья.
Плоды страстей, войны, трудов,
Болезни, дряхлость и печали,
Предтечи смерти, приковали
Его к одру. Уже готов
Он скоро бренный мир оставить;
Святой обряд он хочет править,
Он архипастыря зовёт
К одру сомнительной кончины,
И на коварные седины
Елей таинственный течёт.
Но время шло. Москва напрасно
К себе гостей ждала всечасно,
Средь старых, вражеских могил
Готовя шведам тризну тайну.
Незапно Карл поворотил
И перенёс войну в Украйну.
И день настал. Встаёт с одра
Мазепа, сей страдалец хилый,
Сей труп живой, ещё вчера
Стонавший слабо над могилой.
Теперь он мощный враг Петра.
Теперь он, бодрый, пред полками
Сверкает гордыми очами
И саблей машет – и к Десне
Проворно мчится на коне.
Согбенный тяжко жизнью старой,
Так оный хитрый кардинал,
Венчавшись римскою тиарой,
И прям, и здрав, и молод стал.
И весть на крыльях полетела.
Украйна смутно зашумела:
«Он перешёл, он изменил,
К ногам он Карлу положил
Бунчук покорный». Пламя пышет,
Встаёт кровавая заря
Войны народной.
Кто опишет
Негодованье, гнев царя?
|…|
Нет, поздно. Русскому царю
Со мной мириться невозможно.
Давно решилась непреложно
Моя судьба. Давно горю
Стеснённой злобой. Под Азовом
Однажды я с царём суровым
Во ставке ночью пировал:
Полны вином кипели чаши,
Кипели с ними речи наши.
Я слово смелое сказал.
Смутились гости молодые...
Царь, вспыхнув, чашу уронил
И за усы мои седые
Меня с угрозой ухватил.
Тогда, смирясь в бессильном гневе,
Отмстить себе я клятву дал;
Носил её – как мать во чреве
Младенца носит. Срок настал.
Так, обо мне воспоминанье
Хранить он будет до конца.
Петру я послан в наказанье;
Я терн в листах его венца:
Он дал бы грады родовые
И жизни лучшие часы,
Чтоб снова как во дни былые
Держать Мазепу за усы.
Владимир Алексеевич Гиляровский (1855-1935 г.г.) – «Запорожцы»
А рядом с Карлом, с чашей пенной,
Сидит весь в бархате старик:
Усы седые, взгляд надменный,
То ласков, то суров и дик,
Глаза полны огня и тайны
(Была, знать, доля не легка…)
И снова тосты:
«За Украйну, и за Мазепу-старика!»
Пир для него. Привычной лестью
Сумел он Карлу обещать
Свою Украйну. Клялся честью,
Что запорожцев грозных рать
Отдастся Карлу. А с такою
Удалой ратью, как они,
Победы нет, где нет лишь бою.
«Да вот идут они: взгляни!» —
Вскричал Мазепа…
Тёмной тучей
Вилася пыль в степной дали,
Вот рати, грозной и могучей,
Уж видны люди… Всё в пыли…
В поту, измучены их кони,
Покрыл их степи прах густой,
Как будто мчались от погони
Иль завершили жаркий бой.
Остановились. В изумленьи
Карл смотрит на своих гостей.
Пройдя полсвета без сомненья,
Таких не видел он людей,
Кто в чём одет. На том папаха,
Из чёрна соболя окол,
На том парчовая рубаха,
На этом бархат, этот гол,
И лишь полгруди закрывают
Усы, почти в аршин длины.
Зато оружьем щеголяют
Удалой Хортицы сыны
Пред войском, как из бронзы слитый,
Гарцует стройный исполин,
То атаман их знаменитый,
То – Гордиенко Константин.
Он в кунтуше и чёрной бурке,
Ничуть не скрывшей тонкий стан;
В Царьграде отнятый у турки,
Блестит в алмазах ятаган.
Из-под папахи чуб курчавый
Через плечо на грудь упал...
Такой фигуры величавой
Никто из шведов не видал.
Ведёт Мазепа к Карлу гостя,
И грозный атаман пред ним.
– Вот. Гордиенко славный, Костя,
Пред кем дрожат поляк и Крым.
Вот войска нашего отрада,
Опора запорожских сил,
Не раз твердыни Цареграда
Удалый рыцарь наш громил.
Вот он, надежда Запорожья,
Косматых рыцарей кумир!
Коль Костя твой да воля божья,
Так покоришь ты целый мир.
И подал руку Карл герою
И с атаманом рядом сел,
И снова с чашей круговою
Пир прекращённый закипел.
|…|
Пируют шведы с казаками,
Гуляют об руку рука.
И обнимаются друзьями
Соединённые войска.
Володимир Миколайович Сосюра (1898-1965 р.р.) – «Мазепа», 1928-1959-1960 роки
Злітає сон гостям на очі,
Лиш парк шумить і спать не хоче,
Усе жаліється й голосить…
І сниться сон Івану й Зосі:
…В саду під місяцем палати,
І Зосю Мотря чомусь звати.
Вона біжить в траві густій…
Там гетьман жде її старий,
Такий закоханий і чулий…
Їй груди рвуть і плач, і сміх…
Для нього все вона забула –
І сором, і батьків своїх,
І навіть Бога злі погрози!..
Їй на очах роса і сльози…
Вона біжить… Це що за дзвін?
Це хто кричить, немов на дибі?..
І сниться Йванові, що ніби
Ясновельможний гетьман він.
|…|
Як золота зорі бандура,
Душа акорди струн бере…
І протяла стріла Амура
Два серця – юне і старе.
Неначе блискавка сліпуча,
Пройшла крізь них не для біди,
І стиснулись вони жагуче,
Щоб битись разом назавжди.
Мазепу все, усе тривожить,
Він жити, жити поспіша.
О, як старий любити може,
Коли за обрій йде душа,
Неначе сонце, що заходить
Туди, де холод, тиша й мла,
Й землі востаннє з небозводу
Воно проміння посила…
Іще нема зорі заграви,
І коників змовкає хруст.
А сонечко цілує трави
Вогнем своїх кривавих уст…
І довго ще печаллю степу
Горить зоря… Так і Мазепа,
Старий, як осені мотив,
У Мотрі юність полюбив,
І груди рвуть йому зітхання.
Він знає, це – любов остання.
|…|
Я ж українець, як і він,
Дитя Комуни світової,
Я партії своєї син
І син донецького я степу,
Що розірвав потали гать,
Я серцем хочу показать
Страшну трагедію Мазепи,
І в ній
в той час страшний незгоди
Трагедію мого народу:
Мазепа не осяг висот,
Куди ведуть життя ідеї…
В години зради і негод
Його прогнало лихо злеє
З землі омріяних свобод,
Як Богом обраний народ
Прогнав в легенді Моїсея.
Любив Вкраїну він душею
І зрадником не був для неї.
А Карл Дванадцятий?! Це – так,
Як Вашінгтонові французи
Допомагали. Аж ніяк
Це, мій товаришу і брате,
Не можна зрадою назвати.
І хай упав він в боротьбі
На злі, скривавлені дороги…
Цар православіє собі
Взяв за союзника страшного.
Церкви Мазепа будував,
А цар із дзвонів лив гармати, –
І цим, товаришу і брате,
Хребет Мазепі поламав.
І красеня зів'яли брови
Разом із серцем у Молдові.
Він серцем біль народу чув,
Що вдаль дивився крізь багнети.
І єзуїтом він не був, –
Це тільки вигадка поета.
І кров стікала на ріллю,
Стискалось коло вужче й вужче…
О Пушкін, я тебе люблю,
Та істину люблю ще дужче!
Колись казав мені Коряк:
«Петро був волею прогреса»,
І розумів поет це так,
Що впав під кулею Дантеса,
Хоч Коряка він і не чув.
І не хотів це зрозуміти,
Петра вважаючи бандитом,
Що в нас кріпацтва вік завів
На радість злу багатіїв.
Коряк казав: «Що – ваш Мазепа!
Батурин бідний в нього був,
А у Петра був Пітер!.. Степом
Мазепа аж в Бендери гув,
Історії розбитий цепом».
Я думав: «Як же Вашінгтон,
Коли був Лондон у англійців,
Що збагатилися від вівців
І задавали світу тон!
Що із Нью-Йорком Вашінгтон,
З селом нещасним міг зробити
Проти гіганта з островів!..
І все ж гіганта він розбив,
Як вітер розбивав сердитий
Громади хвиль під радий спів,
Коли ламає саду віти!
Чого ж Мазепа не розбив
І не злетів він до висот?..
Бо не пішов за ним народ
Шляхом і радості й надії.
Не зрозумів його він мрії…
Та й як він зрозуміти міг
На перехресті злих доріг,
Під ураганами негод!..
Бо помиляється й народ,
І гнеться, як від бур лозина,
Та не ламається з негод.
Прости мене, моя Вкраїно!
Тобі молюсь… Мене прости!
Мене ж бо породила ти,
Мені дала ти карі очі,
Й я бути виродком не хочу.
Ти у кривавих злих вітрах
Ішла, не маючи кордонів,
В глухих оголених степах
На люту радість царських тронів,
Не так, як Венгрія. В горах
Була її відпорна сила,
Хоч тьма і Венгрію давила,
Хоч предком був її Атілла.
Не досягли ми тих висот,
Що сяють іншим в морі слави…
Бо помиляється й народ,
Коли немає ще держави.
Неначе збите градом жито,
Були ми серед чорних піль…
Бо не могли іще робити
Централізованих зусиль,
Не панували в власній хаті,
Програвши з долею двобій,
Як росіяни в дні прокляті,
Коли їх полонив Батий».
Повна нецензурована версія за посиланням:
http://ukrclassic.com.ua/katalog/s/sosyura-volodimir/544-volodimir-sosyura-mazepa-poema
Джордж Гордон Байрон – «Мазепа», 1819 рік (у художньому перекладі українською з англійської Д. Загула)
Та хто в цей час маршів, боїв
Балакав менше й більш зробив,
Ніж ти, Мазепо?
На землі
Від Олександрових часів
Такої пари не знайти,
Як твій БуцЕфалос і ти.
Повна версія за посиланням:
http://hohlolib.org/zarubijna_literatura/djordj_gordon_bayron/mazepa_pereklad_d_zagul.426
Те саме, але в художньому перекладі російською Г. Шенгелі
Всяк из нас явил
Немало доблести и сил
В боях и в маршах; но умел
Дать меньше слов и больше дел
Лишь ты, Мазепа! Острый взор
С дней Александра до сих пор
Столь ладной пары б не сыскал,
Чем ты и этот Буцефал.
Повна версія за посиланням:
http://byron.velchel.ru/index.php?cnt=9&sub=6&page=1
Віктор Гюго – «Мазепа», 1829 рік (у художньому перекладі російською з французької невідомого мені перекладача)
И всё ж казнённому, что стонет средь равнины,
Живому мертвецу – народы Украины
Вручат судьбу свою,
Настанет день, и он на бранном пепелище
Орлана и орла накормит сытной пищей –
Погибшими в бою.
Его величие из этой пытки встанет.
Жупаном гетманским он гордый стан обтянет
И двинет булавой;
И ринется вперёд, величественно-дикий,
И страстная толпа свои смешает клики
С фанфарой боевой!
Повна версія за посиланням:
http://www.belcanto.ru/sm_liszt_mazepa.html
Іван Мазепа – «Дума», орієнтовно 1688 рік (текст надано за сучасним варіантом виконання бандуриста Тараса Компаніченка – оригінальний текст «Думи» й відомості про її походження наведені Василем Кочубеєм у своєму доносі як доказ невірності Мазепи московському царату).
Всі покою щире прагнуть
Та не в єден гуж всі тягнуть
Той – направо, той – наліво,
А все, браття, то-то диво.
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали –
Сами себе звоєвали.
Гей, братища, пора знати,
Що не всім нам панувати,
Не всім дано всеє знати,
І річами керувати.
На корабель поглянімо,
Много людей полічімо,
Єднак стирник сам кермує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оноє послуxає,
Жжалься, Боже України,
Що не в купі має сини:
Єден живе із погани,
Кличе: сюди, отамани,
Ідім матку рятувати,
Не дамо їй погибати.
Другий ляxом за гріш служить,
По Вкраїні і той тужить,
Мати моя старенькая,
Чом ти вельми слабенькая?
Різно тебе рошшарпали,
Ґди аж по Дніпр туркам дали,
Все то фортель, щоб слабіла
І щоб вконець сил не міла.
Третій Москві юж голдує
І їй вірно услугує,
Той на матку нарікає
І недолю проклинає.
Ліпше було не родити,
Нежли в такиx бідаx жити,
Зо всіx сторон ворогують,
Огнем, мечем руїнують.
Не ма жадней зичливости,
Ані слушной учтивости,
Мужиками називають,
А подданством дорікають.
Чом ти братом не учила?
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати!
Я сам, бідний, не здолаю,
Хіба тілько заволаю:
Гей, панове єнерали,
Чому єсте так оспали!
І ви, паньство полковники,
Без жадної політики,
Озьмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки.
Матці своїй більш терпіти.
Нуте врагов, нуте бити!
Самопалів набивайте,
Остриx шабель добувайте!
А за віру xоч умріте,
А вольностей бороніте,
Неxай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!
Послухати «Думу» у виконанні Тараса Компаніченка можна за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=sW4BrJHZBmE
Окрім «Думи» світу відомі й інші пісні, музика й слова до яких були написані Іваном Мазепою, наприклад, «Ой горе-біда чайці-небозі», знайдена в архівах Олександра Меншикова (авторство Мазепі приписують самі документи архіву). Послухати її можна також у виконанні Тараса Компаніченка за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=IrHg0S5znMk
Микола Федорович Чернявський – Батуринські руїни, 1901 р.
То останнього гетьмана
Горниці високі,
То його життя і влади
Свідки одинокі.
Галич там тепер літає.
Та панич із міста
Перед ними часом стане
В постаті туриста
І черка своє на мурах
Прізвище нікчемне.
І в тих мурах він щось бачить
Славне і таємне...
Гріли руки пишні дуки
Побіля народу,
Не вважає й він, сердега,
На їх спадків вроду:
Десять років ще пролине
І, гляди, з руїни
Не зостанеться на місці
Може і цеглини...
І не жалко, і не шкода
Примх отих магнатських,
Що рабами будувались
На могилах братських.
І загине, і замовкне
Спомин про гетьмана,
Про вельможу, що колись-то
Гудзь його жупана
Не одну б сім'ю убогу
Годував півроку,
Що містечка, сам душею,
Проїдав нівроку...
Все загине. Тільки буде
Сейм на захід плити,
Буде сонце чисту воду
Любо золотити;
І рибалка сумовитий
На човні легкому
Буде сіті волочити
Ввечері по ньому.
І варитиме вечерю
Годувати діти,
І останні дві цеглини
Візьме підложити
Під казан свій від руїни.
Що гетьман останній
Будував на Україні
Нашій безталанній...
І не жалко, і не шкода, –
Хай собі руйнує!..
Бо вже розумом не знає,
Серцем він не чує,
Як ті мури мурувались,
І чиї то руки
На стовпах отих гранітних
Зазнавали муки.
Все забуте, все пропало...
А нове, що буде
Те побачать, те зазнають
Теж нові вже люди.
Володимир Миколайович Сосюра – Вступ до поеми «Мазепа», 1928-1959-1960 роки
Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Німій, одуреній, забитій,
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ж ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта – велетні дурні.
У тебе так: все безголов'я,
Що на багно кричить: «Блакить!»
Якби я міг, якби зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить…
Твої шляхи – відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками –
Багном і гноєм – для других.
У голові твоїй – макуха!
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма.
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, мати,
Щоб ти щасливою була.
Схема
«ВА-бить ДИ-во – / Ю-не ЛИЧ-ко,
10 10 / 10 10
У во-ЛОС-сі / В’ЄТЬ-ся СТРІЧ-ка.
!0 10 / 10 10
ВУСТ кра-СО-ю – / СТИГ-лі ВИШ-ні! –
10 10 / 10 10
Зча-ру-ВА-ла – / ЩО ко-ЛИШ-ні?
00 10 / !0 10
Зча-ру-ВА-ла – / ЩО прий-ДЕШ-ні?
00 10 / !0 10
За-ко-ХАВ-ся / НА-че ВПЕР-ше.
00 10 / !0 10
ДЕ той РО-зум? / ЩО по-РА-ди?
!! 10 / !0 10
ЯК по-БА-чить / ЦІ при-НА-ди,
10 10 / !0 10
СВЕРД-лить КРА-лю / ХТИ-вий ПО-гляд:
!0 10 / 10 10
ЛИШ би з НЕ-ю / БУ-ти ПО-ряд,
!! !0 / 10 10
Ці-лу-ВА-ти / ВСЕ ру-М’Я-нець,
00 10 / !0 10
З о-та-КО-ю / ВСЯК ко-ХА-нець!
00 10 / !0 10
А що ЛЮ-ди? / ЩО на-СМІШ-ки?
!! 10 / !0 10
О-бій-МА-ти б / Ї-ї НІЖ-ки.
00 10 / !0 10
ПІД спід-НИ-цю / ВСІ о-ХО-чі.
!0 10 / !0 10
ПЛЕ-чі, ГРУ-ди, / КЛЯ-ті О-чі!..»
10 10 / 10 10
«БУДЬ зі МНО-ю, / ЗО-ре СТЕ-пу!..»
!! !0 / 10 10
За-ди-ВИ-лась / НА Ма-ЗЕ-пу…
00 10 / !0 10
По-сміх-НУ-лась / ЯК лі-ЛЕ-я
00 10 / !0 10
КРИМ-ців КВІТ-ка, / Ко-чу-БЕ-я.
10 10 / 00 10
«НІ, не ЗНА-ти б / та-є-МНИ-ці!»
!! 10 / 00 10
Ко-лом ХВИ-лі / ПО кри-НИ-ці:
10 10 / !0 10
«По-ко-ХА-ла – / ЯК ска-ЗА-ти?
00 10 / !0 10
ЗРА-диш БАТЬ-ка, / ЗРА-диш МА-ти…»
10 10 / 10 10
Силабо-тонічна система:
перехресне римування АБАБ, де рими «А», «Б» – 4-стопний хорей 10 із цезурою після 2-ої стопи з жіночими (повними) закінченнями (клаузулами).
ID:
890575
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.10.2020 13:39:50
© дата внесення змiн: 07.08.2022 09:22:11
автор: Andrew Pushcha
Вкажіть причину вашої скарги
|
