Приручити вірус, вбивцею зробити,
Це – як проти вітру розвернути бити.
Повернуться вчинки завжди бумерангом
До усіх, і бідних, і високих рангом.
Розгнівили люди древній світ реально.
Віруси відвічно у житті банальнім
Існували поруч, до часів злочинних –
Проти світу й Бога дослідів клітинних.
Люди вже забули, на Землі недавно,
Що мільйони років віруси тут вправно.
Вся проблема нині – в злому, що в людині,
Скоєні безчинства – страшно і звіри’ні.
Землю заселяють, щоб чинити злочин,
Роботи бездушні, всліплені на очі.
Звідки та програма, звідки збій духовний?
Меркне панорама, світ стає умовний.
Хто така людина? – лиш жива істота,
Що скотилась нині до ссавця з болота.
Бо не бути з Богом, як загубиш душу,
Через те воюють інші вже за сушу…
Вирвався з полону той коронавірус,
Атакує нині грішний світ без міри.
Першою людина зрушила закони,
Знищуючи світ цей задля власних тронів.
Наче помінялись ми усі ролями…
Віруси вже знову стали королями.
Як нам далі бути, як боротись з ними? –
Господу вклонитись діями святими.
Сотворив Всевишній увесь світ клітинний,
Інженер єдиний, світлий і нетлінний.
Решта все – від злого, що узяв за руку
Генія людини, сплюндрував науку.
Розпирає пиха, власне самолюбство –
Проти Бога в злобі повалило людство.
Стали вимагати грошей, чину, втіхи,
Бо давно забули про Закону віхи…
Пан сидить на пану, паном поганяє,
Світ перевернувся, що й Зоря не сяє.
Вчора ви на конях, нині правлять інші,
Може, і страшніші, й набагато гірші.
Люди винні в тому – гріх плекають вперто,
Через Кров і Тіло знов повзуть до смерти.
Важко зрозуміти небажання Жити,
Божими дарами, Світлом дорожити.
Важко зрозуміти темінь в душах світлих,
Бо щасливі люди – лиш в Любові, Світлі.
Прошу в Бога ласки, мудрости для світу –
Для життя в любові, для зростання квіту!
28 квітня 2020
(с) Валентина Гуменюк
Сильна поезія. Так, вражає сюрреалістична реальність, людство об'єднав не розум, а спільний страх перед цим вірусом. Людство вимушене переосмислити і змінити спосіб життя. З Вашого дозволу, мої роздуми на цю ж тему:
По світлій вулиці весни
Ступає квітень запізнілий:
Вже сон-трава чарує сни
Й цвіт абрикос рожево-білий…
Бруньками вибухли сади,
Зеленолистом марять віти,
Ми так жадали всі весни,
Аби радіти і любити…
Та щось нуртує навіснЕ
Поміж землею й небесами:
Так снігом-холодом несе
І віє страхом поміж нами…
Жадаєм дива, щоб воскрес,
Весь світ - метання і облога;
І зводим очі до небес,
І просим захисту – у Нього.
Мабуть, судилося одне:
І помудрішати, й пізнати…
Бо конче мусимо себе
Й оцю весну порятувати
По світлій вулиці весни
Простують квітень і надія...
Дякую, Світланочко! Дуже гарно написано! Вибачте, щойно тільки побачила. Практично не заходжу в КП, але
починаю робити порядок на сторінці, щоб у ближньому часі функціонувати інтенсивніше.
