Від лагідних посмішок тіло кидає в жар,
В голові все бунтує, меридіани раптово стають паралелями.
І хоч навколо витає постармагедонний нуар,
Нас не зачіпають ні його втрати, ні безглузді в своєму змісті дуелі.
Під ногами – тверда, нерухома, до болю кохана земля
(Хоча щойно вночі зрівняло з водою Чикаго).
Мене ваблять з собою у втечу, залишити все тут молять,
Та ніхто з них чомусь не звертає на тебе уваги.
Залишаємось вдвох, я і ти – у просторі сумного безмежжя,
На фоні лагідно дзеленчить новостворений катастрофою океан.
(Їх було вже до біса… Та хіба розберешся,
У якій з них ми потрапили в божевільний капкан?)
Від твоїх щирих посмішок тіло кидає в жар,
В голові вибухають всесвіти, кров хлине носом і перед очима темно.
Ти ж бо – всього лише мій нечіткий галюциногенний нічний жах,
У який я повірила – на жаль – занадто даремно.