Ти пам’ятаєш дні коли була весна?
Як ніжно цвів тендітний первоцвіт.
Все так казково, що цвіла душа,
Ця легкість й спокій піднімали у політ.
Як мимоволі чуєш аромат,
Шепоче тихо вітерець на вухо.
Усюди сипле пелюстковий "снігопад",
І до коханої ти мчиш щодуху.
Але кохана вже тебе не жде,
Її серденько не горить тобою,
Віночок в полі не для тебе вже плете
І не до тебе тягнеться рукою.
Не мчи ти до коханої щодуху!
Бо розіб’ється серденько твоє,
Залиш ще крихту свого духу,
Допоки серця твого стукіт є.
Та прийде осінь, знову сум навіє
І ти згадаєш ко́си золоті,
Цей вогник вже душі не гріє
І спогади, що бу́ли вже не ті.
Калино моя́, пам’ятаєш очі?
Чи пам’ятаєш ти її вуста?
Калина похилилася до долу:
"Дівчи́на тво́я вже давно не та".
Її, твоє кохання зігрівало,
Її краса від нього лиш цвіла.
Та лиш твоє серденько погасало,
Темніла золота її коса.
Як зорі зійдуть у нічному полі,
Сльозу пускала та й вінок плела
Та лиш світанок проганяє зорі,
Стоїть лиш одинокая верба.
