|
Осінній лист
Неминучість
І смерть моя он за хрестом стоїть.
Вона ж бо тут ніколи не самотня.
Та вільні ті, хто любить самоту.
Як в сон,
В дитинство падаю сьогодні.
А падаю –
То значить:
Ще росту...
«Політ у глибину» Ігор Павлюк
Пливеш сьогодні по нецілованих водах осені й не знаєш куди ріка винесе? Берег який? Обійми чиї? Тай вітер не бавився, не запитав чим жив? І з ким і я як житиму осінню, яка неначе привід бродить по полям й гаям розхристана, збентежена до краю…
І їй ніхто й нічого не винен у цьому світі, та хіба вона буде втішена цим? Дощів не було більше місяця, трав у покоси не поклали, позасихали на стеблі, неначе сироти покинуті при дорозі! А вітер розбишака їх до долу, до долу! Їм, іще б рости, іще б в отаву, іще із її вдова не заплела в косу часник, цибулю й сіянку. Та бродить серед дня неминучість всесвіту, не питає що було до? І ніколи не запитає хочу чи ні?...
Листочок вітав мене сьогодні, так сміло, неначе він знав, що буду бродити берегами Кам’янки, яка як і я скучила. Я дивився на нього очима жалю, відірваними сподівання осені, адже неминучість змушувала мене бути поряд з ним, не ним бути, а поряд! І як би я не намагався приховати краплину свого жалю, він вловив миттєвості мого глибинного страху, болю приреченості сьогодні, надії на завтра… Він уже й усе впізнав, дивився на мене не очима жалю, а течією життя! Виром життя!
Хіба таке буває? Хіба? Листочку? Тебе зірвав вітер розбишака й кинув напризволяще течії Кам’янки, а ти усміхаєшся мені веселими обнадійливими очима, неначе фатум твій не приречений осінніми водами. Далі Тетерів, там за камінною скалою ріка родичається із більш заможною сестрою, де повноводність й широчінь тебе поглинуть. Тебе не побачить більш ніхто, розумієш? Навіть скоріше, ніж ти вважаєш тебе поглинуть темні й холодні води, де сила земного тяжіння покладе тебе із тисячу таких як ти в замулену, задушливу багнюку мулу! Ти станеш як усі! Приречений, твої імлисті очі не побачать зорі?!.
Листочок усміхнувся…
– Так думають люди, Петре, – відповів мені він привітністю й теплотою...
– Чому ваша марність на сподівання ніколи не минає? Адже Бог посилає на життя, він наділяє вас можливостями у будь-який час міняти не лише шлях до себе й до нього, а й бути щасливими, не від пори року! Бути щасливими тим, що можете дарувати радість не лише людям а й листочкам осені. Правда? Ти ж заговорив першим зі мною, не побоявся моєї приреченості, лишень обмежив себе порівняннями своїми про себе. Але навіщо? Поглянь, яка краса поряд вирує! Ось і крякви нещодавно гомоніли перед тобою. Їм скоро на крило, покинуть рідні води, але вони віталися так радісно! Тобі й не уявити! Знаєш чому? Бо вони не мають твоїх обмежень, вони не люди. Вони в усьому бачать продовження життя, не приреченість – як люди!
Заслухавшись його, Петро спотикнувся за опалу гілку осокори й впав, впав на мокрий берег ріки й у дитинство…
Тепер уже ніхто не знає, що перше прийшло до Петра – любов до самітності чи впадання в дитинство…
Листочок ощасливив не лише себе а й його, вас, він своїм паданням, в неціловані води, навчав нас сприймати все як у дитинстві, як крок наступний, для полодання неминучості! Правда? Лише від нас залежить що за душею ми матимемо – обмеження чи зорі в небесах…
05.10.2019
м. Житомир
#текст©PetroKukharchuk05.10.2019, м. Житомир
Цілую дощ, й його гучні манери,
В занедбаній осінній течії,
В життя моє відкриє тихо двері
І не спитає, як прожиті дні мої.
Осіння мить нап‘ється мого поля,
А може гаю - що ж їй до того?
Розхристана, байдужа - певно доля...
Життя, що за хрестом торкне, мого.
Що винен я тобі, примхлива осінь?
Засохли трави, виє вітер злий,
Вдивляюся у тебе - світла просинь,
Листок, хреста торкнеться, золотий.
Жалю додасть - забуті мелодрами,
Навколо заколисана краса,
Краса земна - Господній шлях до брами,
Для чого туга ця між небеса?
В ній птах у небо мітить дикий гомін,
Він не людина... що скажу йому?
Він не приречений летіти в сонця промінь,
Чому ж горіть мені? Скажи, чому?
Що матиму по тім? Жагу обмежень?
Чи зорі у Господніх небесах?
Осінній лист, в нім повінь застережень,
І з ним лечу по небу - вільний птах.
І з ним впаду в дитинство - в нім воскресну,
Згублюсь у нім, бо люблю самоту,
Ще з осені я вип’ю свою веснУ,
У осені ще вимолю сльоту...
(С) Леся Утриско
ID:
850775
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 08.10.2019 00:29:15
© дата внесення змiн: 08.10.2019 00:29:56
автор: Леся Утриско
Вкажіть причину вашої скарги
|
